Троцькісти і незалежні марксисти в антифашистському Русі Опору

Автор: Сергій Іщенко, Ліва опозиція, Одеса

image005 Говорячи про антифашистський Рух Опору часів Другої світової війни, зазвичай відзначають або орієнтовані на СРСР комуністичні партії, або течії, спрямовані на відновлення довоєнних порядків на кшталт руху «Вільна Франція» генерала де Голля, польської «Армії Крайової» або норвезьких Oslogjengen. В той же час надто мало уваги приділяється незалежним лівим рухам, які не менш самовіддано боролися проти фашизму та окупації, але водночас критично ставилися до антигітлерівської коаліції й вважали, що антифашистська боротьба мусить обов’язково перерости у соціальну революцію. Йдеться про троцькістські, анархістські та ліво-комуністичні групи та організації. Діяльності анархістського руху під час війни присвячена досить цікава стаття російського історика Вадима Дам’є «Анархо-синдикалісти і Друга світова війна». А от історія троцькістського крила антифашистського Опору ще чекає на свого літописця. Ми тут не претендуємо на ґрунтовне дослідження, а всього лише надаємо короткий огляд.

Як відомо, створений Троцьким у 1938 році Четвертий Інтернаціонал розглядав Другу світову війну як імперіалістичну, водночас закликаючи своїх прихильників до безумовного захисту СРСР – звісно, не сталінського режиму, але того фундаменту, що був закладений Жовтневою революцією. «Ми краще за будь-кого знаємо, що нинішній уряд СРСР це зовсім не те, що радянська влада перших років революції. Але в нас є що захищати і ми будемо це захищати від класового ворога, незважаючи на всі злочини нинішніх правителів», стверджувала заява виконкому Інтернаціоналу, оприлюднена у серпні 1941 року. Захист СРСР для троцькістів аж ніяк не означав підтримки капіталістичних режимів – союзників Сталіна по антигітлерівській коаліції: у США та Великій Британії прихильники Четвертого Інтернаціоналу приймали участь у класових зіткненнях й підтримували страйкову боротьбу – на відміну від керівництва офіційних компартій, що закликало до класового миру й «національної єдності». У державах фашистського блоку та країнах, ними окупованих, троцькісти приєднувалися до народного Руху Опору. Конференція європейських секцій Четвертого Інтернаціоналу, що відбулася у підпіллі на території Франції у 1944 році, констатувала: «Хоча пролетаріат має відмовитися від союзу зі своєю буржуазією, він не може лишатися осторонь масової боротьби проти гніту німецького імперіалізму. Пролетаріат підтримує цю боротьбу, щоби допомогти й прискорити її перетворення на загальну боротьбу проти капіталізму. Таке ставлення передбачає найенергійніший спротив спробам агентів національної буржуазії оволодіти масами й використати їх для відновлення капіталістичної армії та держави. Навпаки, необхідно робити все можливе, аби розвинути зачатки робітничої влади (міліцію, комітети й таке інше), водночас необхідно вести якомога енергійнішу боротьбу проти всіх форм націоналізму».

Найбільш потужне й організоване троцькістське підпілля часів Другої світової існувало у Франції. Серед місцевих антифашистів троцькістський рух вважався одним з найбільш бойових та поніс особливо великі втрати. Десятки прихильників Троцького були страчені нацистами. Серед них Марк Бурхіс та Пер’є Сінден, вбиті 22 жовтня 1941 року, Жюль Жоффре, страчений у 1942 році. У жовтні 1943 року гестапо заарештувало секретаря французької секції Четвертого Інтернаціоналу Марселя Хіка – він був вбитий у концтаборі. Та попри втрати, боротьба тривала. Троцькістській Інтернаціоналістичній комуністичній партії вдалося випустити 73 нелегальних номери газети «La Vérité» накладом 15 тисяч примірників. Активісти партії вступали до лав партизанських загонів та «Французьких внутрішніх сил», де зі зброєю в руках протистояли окупантам та їхнім маріонеткам з так званого «уряду Віші». На відміну від правого крила Опору, в якому переважали націоналістичні настрої, троцькістське підпілля відрізнялося принциповим інтернаціоналізмом. З цієї причини, зокрема, до нього приєдналася досить велика кількість антифашистів-євреїв. Серед загиблих героїв троцькістського Опору – французи єврейського походження А. Сузін, Ж. Мейхлер, Л. Браславський, Ж. Яфо, С. Іткін та багато інших. Так само послідовна інтернаціоналістична позиція дозволяла вести успішну антифашистську пропаганду серед солдатів окупаційних військ. Наприклад, у Бретані троцькістам вдалося створити антигітлерівські осередки у складі німецьких частин – згодом майже всі їхні учасники були викриті й страчені. Підпільники-троцькісти добилися також великого успіху серед військових вермахту не німецької національності (татар, грузинів тощо), в результаті чимало з них дезертирували й приєдналися до Опору. Важливу роль у французькому Опорі відігравали емігранти з Іспанії, члени партії POUM. 

У Нідерландах колишні члени тісно пов’язаної з троцькістським рухом Революційної соціалістичної робітничої партії, зокрема, Хенк Сневліт, Віллем Доллеман й Аб Меніст, створили підпільний Фронт «Маркс – Ленін — Люксембург», що виступив одним з головних організаторів загального антифашистського страйку у лютому 1942 року. У квітні того ж року дев’ять чоловік з керівництва фронту були заарештовані гестапо. 12 квітня їх розстріляли, під час розстрілу Сневліт і його товариші співали «Інтернаціонал». Чимало бельгійських троцькістів були розстріляні окупантами за антифашистську діяльність, в тому числі їхній лідер Лев Лезоль, його товариші Ренері, Ван Белль, Леманне, емігрант з Польщі Абрам Леон та інші. Тим не менш, організація існувала, видавала підпільні газети: «Голос Леніна» французькою мовою та «Класова боротьба» голландською.

У червні 1943 року німецькими окупантами були заарештовані сімнадцять членів проводу троцькістської організації у Греції на чолі з Пантелісом Пуліопулісом. Коли Пуліопуліса привезли на місце страти, він звернувся з невеличкою промовою до розстрільної команди. Ця промова, виголошена німецькою, так вплинула на солдатів, що вони відмовилися страчувати підпільника – це довелося зробити самим офіцерам. Грецьким троцькістам довелося зіткнутися не тільки з фашистським терором, але й зі сталіністським. Для керівництва партизанської армії ELAS відданість кремлівським босам часто виявлялася важливішою за спільну боротьбу. Чимало троцькістів було вбито саме з їхніх наказів. Аналогічна ситуація склалася в Албанії. Для прикладу можна навести долю одного із засновників місцевого комуністичного руху Лазара Фундо. Організатор відправки албанських добровольців до Іспанії, підпільник і учасник Руху Опору, у 1944 році він потрапив до рук іспанських сталіністів і був ними розстріляний. Є підстави вважати, що троцькістське підпілля існувало й у Чехословаччині – країні, що стала однією з перших жертв гітлерівської агресії. Принаймні, нацистський протектор Чехії барон фон Нейрат обвинуватив у організації маніфестацій у Празі 28 жовтня 1939 року «троцькістських комуністів».

На Далекому Сході, де Четвертий Інтернаціонал мав досить потужні організації у Китаї і особливо у В’єтнамі, його прихильники приймали активну участь у боротьбі проти союзників Гітлера – японських мілітаристів. У 1939 році, наприклад, у китайських провінціях Цзянсі та Фуцзянь троцькісти намагалися організувати «Червону Армію» з метою протистояти як загарбникам, так і місцевим націоналістам з Гоміндану. У Гуандуні партизанський загін створив робітник-троцькіст Чен Чжонсі, у Шандуні три тисячі партизанів згуртували під прапором Четвертого Інтернаціоналу колишній студент московського університету імені Сунь Ятсена Ван Чанго та його дружина Чжан Санджі.

Досить серйозна підпільна мережа, орієнтована на Четвертий Інтернаціонал, існувала у самій гітлерівській Німеччині. Вже за декілька днів після нападу гітлерівців на Польщу, що означавпочаток Другої світової війни, у знаменитому «Червоному Веддінгу» — робітничому кварталі Берліну – з’явилися написи на стінах «Геть Гітлера і Сталіна! Хай живе Троцький!». Справжнім подвигом революційного інтернаціоналізму Четвертого Інтернаціоналу стало створення нелегальної групи його прихильників серед рядових вермахту в окупованій Бельгії. Група випускала підпільний бюлетень «Arbeiter und Soldat», що передавався з рук у руки. Після декількох років існування група була виявлена гестапо, її активісти розстріляні. Редактор газети, Поль Віделен, вижив після розстрілу, його підібрав випадковий перехожий і відвіз до шпиталю. Віделен зміг передати листа троцькістському підпіллю, яке готувало його порятунок, але був виданий одним з працівників шпиталю і все ж таки розстріляний. У концтаборі Бухенвальд виникли цілі дві троцькістські групи – французька та німецькомовна – останню створили активісти з Австрії, Польщі та колишній депутат рейхстагу Вернер Шолем. Після визволення з табору четверо активістів різних національностей надрукували відозву «Від троцькістів Бухенвальду», в якому висловили надію на нову соціальну революцію у переможеній Німеччині.

В іншій державі фашистського блоку, Італії, справжніми революційними університетами для сотень італійців виступали в’язниці, в яких робітники-антифашисти знайомилися з ідеями Троцького від старшого покоління революціонерів. У Мілані, наприклад, під час Другої світової війни діяли вже декілька сотень троцькістів. Прихильники Четвертого Інтернаціоналу приймали участь в Опорі, билися у лавах партизанських загонів «гарібальдійців». Цікаво, що у момент висадки військ «союзників» на Сицилію обраний британським контингентом під впливом активу троцькістської Революційної комуністичної партії «армійський парламент» планував надання допомоги червоним партизанам на півночі Італії – інформація про це дійшла до командування, і неспокійні частини були швидко перекинуті до Північної Африки. Один із засновників італійського комуністичного та троцькістського руху, П’єтро Трессо, під час війни опинився у Франції, де приєднався до партизанського загону. Разом з трьома французькими троцькістами він був вбитий сталіністами.

У СРСР на момент початку Великої Вітчизняної війни організована ліва опозиція («більшовики-ленінці») була розгромлена й знищена у сталінських таборах. Тим не менш, чимало людей, як старшого віку, так і молоді, зберігали вірність революційним ідеалам і не могли не бачити разючу відмінність радянської дійсності від цих ідеалів. Послухаємо, наприклад, легендарного радянського розвідника Леопольда Треппера: «Серце моє розривалося на шматки, коли я бачив революцію, що ставала все менш схожою на той ідеал, про який ми всі мріяли, заради якого мільйони інших комуністів віддавали все що могли. Революція й була нашим життям, а партія – нашою родиною, в якій будь-яка наша дія була просякнута духом братства… Ми мріяли, щоби історія нарешті припинила рухатися від однієї форми пригнічення до іншої… Але якщо шлях виявляється усіяним трупами робітників, то він не веде, ніяк не може вести до соціалізму. Наші товариші зникали, найкращі з нас вмирали у підвалах НКВС, сталінський режим спотворив соціалізм до повного невпізнання. Сталін, цей великий могильник, ліквідував у десять, у сто разів більше комуністів, аніж Гітлер». Ненавидячи сталінський режим, ці люди водночас самовіддано билися у партизанських загонах та частинах Червоної Армії проти фашизму. Що рухало ними? Знову дамо слово Трепперу: «Між гітлерівським молотом і сталінським ковадлом вилася вузенька стежка для нас, для тих, хто все ще вірив у революцію. І все ж таки всупереч всій нашій розгубленості й тривозі, всупереч тому, що Радянський Союз припинив бути тією країною соціалізму, про яку ми мріяли, його обов’язково слід було захистити. Це очевидність і визначила мій вибір».

У радянському партизанському русі, навіть попри пильний нагляд з боку органів НКВС, залишалися люди, групи й загони, незгодні зі сталінською політикою. За деякими даними, такі позиції займали командир і комісар найвідомішого партизанського з’єднання в Україні, Сидір Ковпак і Семен Руднєв. Командир Добрянського районного партизанського з’єднання на Чернігівщині, Тихон Євтушенко, критично ставлячись до Сталіна, перебував у досить напружених відносинах з керівництвом чернігівського підпільного обкому партії. Між Ніжином і Києвом діяв партизанський загін на чолі з комуністом Бабичем. Командир загону і його штаб вийшли з підпорядкування підпільного обкому. Зрештою, загін було роззброєно і розформовано, Бабич і його штаб розстріляні, а бійців розкидали по інших партизанських загонах. Подібну історію розповідає український соціаліст Іван Майстренко: «Деякі місцеві партизани стояли на радянських позиціях, але намагалися бути незалежними від НКВС і російського командування. Таким був, наприклад, самостійницький загін українських комуністів на Чернігівщині під командою Х. За його український незалежний характер більшовицьке військо жорстоко розправилося з ним». Інформація про командира „Х”, звичайно, досить розпливчаста й неконкретна, ототожнення сталінізму з більшовизмом залишаємо на совісті автора, але такі випадки, як свідчать наведені вище факти, цілком могли мати місце. Опозиційні настрої мали місце також серед колишніх членів розгромленої сталінізмом Компартії Західної України, які також приєднувалися до Опору, зокрема, складали більшість у підпільній організації «Народна гвардія імені Івана Франка». Львівський троцькіст Роман Роздольський у Кракові разом з дружиною, австрійською комуністкою Емілією, відкрив майстерню, що виготовляла щітки. Про це можна було б не згадувати, якби ця майстерня не слугувала контактним пунктом для підпільної антифашистської групи, якою керував колишній член КПЗУ Адам Лютман. Крім того, подружжя допомагало втікачам з краківського єврейського гетто. У вересні 1942 року Роздольських і Лютмана заарештувало гестапо. Допити тривали місяць, після чого Лютман був страчений, вагітну Емілію Роздольську відпустили, а Роман потрапив до Освенциму. Решту війни Роздольський провів у гітлерівських концтаборах (Освенцим, Равенсбрюк, Оранієнбург).

Навіть цей, короткий і поверховий, огляд свідчить про те, що Четвертий Інтернаціонал приймав активну участь в антифашистському русі часів Другої світової війни, і водночас, на відміну від сталіністів, зберігав вірність принципам інтернаціоналізму, не йшов на згоду з «демократичною» буржуазією, намагався, наскільки це було можливо, провадити послідовно пролетарську політику.

22 апреля 1870 года родился Владимир Ильич Ленин

vxryxQ_ALAQ

Ученый бунтовщик, он в кепи,

Вскормлённый духом чуждых стран,

С лицом киргиз-кайсацкой степи

Глядит, как русский хулиган.

Сей образ, вольностью воспетый,

И скажем,

Чтоб кто не вспылил:

Хоть не всегда, но есть портреты,

В которых он поэтам мил.

Таких мы любим.

Ну, а в общем

Серьезной славы не потопчем.

Суровый гений, он меня

Влечет не по своей фигуре,

Он не садился на коня

И не летел навстречу буре.

Сплеча голов он не рубил,

Не обращал в побег пехоту.

Одно в убийстве он любил —

Перепелиную охоту.

Для нас условен стал герой.

Мы любим тех, что в черных масках,

А он с сопливой детворой

Зимой катался на салазках.

И не носил он тех волос,

Что льют успех на женщин томных,-

Он с лысиною, как поднос,

Глядел скромней из самых скромных.

Застенчивый, простой и милый,

Он вроде сфинкса предо мной.

Я не пойму, какою силой

Сумел потрясть он шар земной?

Но он потряс

 
                                                                                                 Сергей Есенин

17 апреля – годовщина Ленского расстрела 1912 года

Автор: Лев Троцкий, из статьи “Ленская бойня и ответ пролетариата” 

ленрасстрел Почему стреляли?

Ход события был страшно простой. 29 февраля началась на Андреевском прииске стачка 900 рабочих. 9 марта не работали уже все ленские прииски, число стачечников возросло до 6.000 человек. Если принять во внимание адские условия труда на приисках, тогда все требования рабочих, в том числе и столь напугавшее правительственных болванов Петербурга требование 8-часового рабочего дня, представляются в высшей степени умеренными, прямо-таки поразительными по всевыносливости придавленного рабочего человека. Главный смысл всех требований состоял в том, чтобы заставить золотопромышленное товарищество выполнять хоть те постыдно-жалкие законы, какие существуют в защиту труда в романовской державе. Достаточно сказать, что среди требований были такие, как выдача заработка раз в месяц и непринуждение женщин к приисковой работе.

Благодаря руководству стачкой со стороны выбранной рабочими комиссии, в состав которой входило несколько политических ссыльных, стачка в течение месяца протекала в высшей степени сплоченно, планомерно и спокойно. По словам министра Тимашева, рабочие к началу апреля готовы были пойти на соглашение. С другой стороны, и ленское товарищество нетерпеливо ерзало в ожидании возобновления работ и склонно было пойти на уступки.

Но в ночь на 4 апреля, по предварительному телеграфному предписанию из Петербурга, воинская команда, спешно доставленная на прииски, арестовала стачечный комитет. Забастовщики вступились за арестованных руководителей, но прежде чем их мирное безоружное шествие могло предъявить свои требования, полтораста солдат при двух офицерах дали на расстоянии 150 сажен, без предупреждения, ряд залпов по безоружной толпе, стреляли в лежачих, в раненых, в убегавших, убили и перекалечили свыше 500 человек, из них 270 уже похоронено.

Почему стреляли?

Что к этому не были ничем "вынуждены", понимают все. И хотя Макаров в Думе божился, что его испытанному провокатору Трещенкову угрожала смертельная опасность, но ему, без сомнения, не верили даже приставленные к его охране шпики.

Почему стреляли?

Потому ли, что местным Трещенковым, состоящим на содержании приисковой администрации, нужно было отличиться? Потому ли, что нетерпеливые акционеры надеялись ускорить ход дел при помощи свинца? Потому ли, что правительству нужно было — по возможности подальше от больших центров — учинить примерную расправу над стачечниками и запугать приходящий снова в движение рабочий класс? Или, может, быть — как намекают газеты — какая-либо придворная банда, игравшая на "понижение" ленских акций, решила вызвать кровопролитие и хаос какою угодно ценою? Не хотели ли таким путем закрепить дружбу английской биржи, в руках которой находится около 75 процентов ленских акций? Или, может быть, в состав этих английских капиталов входят и те миллионы, которые царь про всякий случай хранит в английских банках, и дело шло о собственных барышах царя?

Почему стреляли?

Надо полагать, что все причины соединились тут воедино: Трещенкову нужно было в огне усмирения несуществовавшего восстания похоронить свою воровскую отчетность; барон Гинцбург не прочь был умеренным количеством свинца подтолкнуть рабочих на путь "благоразумия", наоборот, спекулянты из великих князей могли быть заинтересованы в усугублении замешательства, — все эти причины могли сочетаться, скреститься, перепутаться, — и вот результат: 270 убитых, 250 искалеченных.

Какая часть тут приходится непосредственно на поддержание славы и величия царской монархии, а какая — на косвенное поддержание августейших барышей; сколько трупов придется на пай барона Гинцбурга и сколько просверленных черепов нужно отнести на долю местных Трещенковых, этого не подсчитает никакой ученый счетовод. Отдельные слагаемые навсегда останутся неясными, зато ясен и несомненен итог: 270 трупов, 250 калек.

Ход событий был страшно простой. Но в совокупности простейших фактов и действий: голода, истощения, отказа от работ, ареста, выстрелов и хрипа задыхающихся собственной кровью, — в совокупности этой страшной простоты стоят перед нами экономика, политика, мораль и философия этого общества, охраняемого освященной богом монархией, которая начинается с приискового самодержца Трещенкова на Лене и кончается коронованным жандармским ротмистром Романовым в Петербурге.

На золотоносном куске земли, который дальностью расстояния, суровостью климата, весенними и осенними разливами рек отрезан от всего мира, хищники — военные и статские, духовные и светские, свои и чужестранные — заперли несколько тысяч душ, голодных и бесправных, вогнали их в холодные, всегда грозящие обвалом просечки, где по стенам струится вода, поднимаясь на полу иной раз до колен, держат их и их семьи в тесных, грязных и дымных казармах, среди вшей и человеческого навоза, платят им 1 — 1 1/2 рубля в день, но не деньгами, а талонами на гнилые товары, иногда прямо на падаль, по бешеным ценам; принуждают их подпиской отказываться от своего права возбуждать против администрации судебные иски, — и за все это из-под ногтей у них повседневно выжимают кровь, которая тут же на месте превращается в сверкающее золото. Из струпьев, из ревматизмом охваченных сочленений, из сифилитических язв, из рахита младенцев, из истощенных кровоточивых материнских грудей — вот откуда течет благодатный поток ленского золота, обогащая по пути всех, кроме тех, которые добывают его.

Во время думских прений по поводу ленских событий некоторые депутаты указывали Макарову на то, что законы русские запрещают стачку только в имеющих государственное или общественное значение предприятиях, к которым частные золотопромышленные прииски не относятся. Как не относятся?! изумлялись Макаровы и Гинцбурги до глубины потрохов. Да разве же не ясно, что золотоносный ленский фонтан, дающий ежедневно 3 пуда чистого золота — 1.000 пудов в год! — стократ важнее и священнее всех государственных предприятий, всех стратегических железных дорог и броненосцев, всех знамен, зерцал, хоругвей, икон и мощей? Ибо государственные предприятия, как и церковь, существуют, в конце концов, для того, чтобы охранять, обеспечивать и освящать накопление капиталистического богатства, которое лучше, полнее, всестороннее всего выражается в золоте. А ведь здесь, на Лене, дело прямо и непосредственно идет о золоте, о чистом золоте, о вожделенном золоте, которое более могущественно, чем все начертанные на зерцалах законы, более нетленно, чем самые патентованные мощи. Тут на Лене достаточно желтого металла, для того, чтобы

      "И связывать и расторгать обеты,
      Благословлять проклятое, людей
      Ниц повергать пред застарелой язвой,
      Разбойников почетом окружать,
      Отличьями, коленопреклоненьем,
      Сажая их высоко - на скамьи
      Сенаторов...

И вот когда 6.000 ленских рабочих, устав питаться падалью, перестали в течение месяца выцарапывать кровавыми ногтями из недр земных золото, на их черепа со страшным треском опустился чугунный кулак государственной власти: полтысячи тел осталось на земле…

Немножко средневековья

Товарищи из группы Против течения навели на замечательнейшую подборку повстанческих песен из тех времён, когда главным врагом трудового народа был не капиталист, а феодал. Проще говоря – образцы средневекового революционного искусства. Некоторые из них мы представляем вашему вниманию.

Первая – “Кто ж вы, Божьи воины?”, строевой марш чешских таборитов. Люди, знакомые с историей Чехии, или читавшие сагу о Рейневане глубокоуважаемого Анджея Сапковского, знают, какой адский ад начинался в рядах крестоносцев, местных панов и прочей реакционной сволочи при первых звуках этой песни.

Вторая песня родилась на полях сражений Великой Крестьянской войны в Германии XVI века. Это марш “Чёрного отряда” знаменитого Флориана Гайера. Энгельс, кстати, крепко уважал этого дядьку. Правда, позже песню пытались использовать в своей пропаганде немецкие нацисты (как и их нынешние убогие последователи, аутентичные наци тоже не брезговали воровать у освободительного движения лозунги, символику и культуру). Но это не столь важно. А важно то, что в “Чёрном отряде” крестьяне и бедные рыцари сражались за справедливое общество без господ и холопов.

40 лет "кровавому воскресенью" в Дерри

Bloody_Sunday_22516d Массовые мероприятия прошли 29 января по случаю 40-й годовщины "кровавого воскресенья" — расстрела британскими военными безоружной демонстрации в североирландском городе Дерри.

Родственники жертв трагедии посетили поминальную службу у мемориала в квартале Богсайд. Не менее тысячи человек под проливным дождем приняли участие в "Памятном марше за справедливость". Шествие возглавила Линда Нэш, лишившаяся 40 лет назад брата. Она несла венок из желтых хризантем, белыми цветами в композиции было выложено число 14 — именно столько жизней унесла трагедия 30 января 1972 года.

Солдаты 1-го батальона Парашютного полка Великобритании расстреляли демонстрацию местных жителей, пришедших на марш Ассоциации в защиту гражданских прав Северной Ирландии. Тринадцать безоружных манифестантов, включая шестерых несовершеннолетних и одного священника, были убиты, еще 14 — ранены. Один из них впоследствии скончался. Те события привели к всплеску насилия в Великобритании.

В 2010 году британский премьер-министр Дэвид Кэмерон, выступая в парламенте сразу после публикации выводов официального расследования "кровавого воскресенья", от имени правительства принес извинения за произошедшую трагедию. Ответственность за нее, по его словам, лежит на британских военнослужащих, "потерявших тогда самоконтроль". "События "кровавого воскресенья" никоим образом не могут быть оправданы, — отметил Дэвид Кэмерон. — То, что произошло, не должно было случиться. Некоторые военнослужащие действовали неправильно".

Большинство родственников жертв тех событий отказались сегодня от участия в марше, поскольку "удовлетворены выводами расследования", которое прошло под председательством лорда Сэвилла. Его комиссия в 2010 году признала всех, кто погиб в "кровавое воскресенье", невинными жертвами. Тем не менее, члены семей погибших продолжают настаивать на привлечение виновных в трагедии британских солдат к суду.

Сталин о роли Троцкого и Антонова-Овсеенко в Октябрьской революции

Сталинский контрреволюционный режим всегда стремился уничтожить память о роли своих политических противников в Октябрьском восстании и Гражданской войне. Л.Д. Троцкий был выслан из страны, затем убит; В.А. Антонов-Овсеенко расстрелян по приговору Военной коллегии Верховного суда во время «большого террора» — и их имена были вычеркнуты из истории революции.

А теперь попытаемся посмотреть, что именно вождь серых бюрократических масс СССР Сталин писал о них в 1918 г., когда отсутствовали и необходимость, и возможность какой-либо фальсификации.

*****

Автор: И. Сталин

Уже с конца сентября ЦК партии большевиков решил мобилизовать все силы партии для организации успешного восстания. В этих целях ЦК решил организовать Военно-Революционный Комитет в Питере, добиться оставления петроградского гарнизона в столице и созвать Всероссийский Съезд Советов. Такой Съезд мог быть единственным преемником власти. Предварительное завоевание наиболее влиятельных в тылу и на фронте Советов Москвы и Петрограда безусловно входило в общий план организации восстания.

Центральный орган партии «Рабочий Путь», подчиняясь указаниям ЦК, стал открыто призывать к восстанию, подготовляя рабочих и крестьян к решительному бою.

Первая стычка с Временным Правительством произошла на почве закрытия «Рабочего Пути». Распоряжением Временного Правительства газета была закрыта, распоряжением Военно-Революционного Комитета она была революционным путем открыта. Печати были сорваны, комиссары Временного Правительства были сняты с постов. Это было 24 октября.

24 октября в целом ряде важнейших государственных учреждений комиссары Военно-Революционного Комитета силой удаляли представителей Временного Правительства, в результате чего эти учреждения оказались в руках Военно-Революционного Комитета, и весь аппарат Временного Правительства был дезорганизован. За этот день (24 октября) весь гарнизон, все полки решительно перешли на сторону Военно-Революционного Комитета, — за исключением только некоторых юнкерских школ и броневого дивизиона. В поведении Временного Правительства замечалась нерешительность. Только вечером оно стало занимать мосты ударными батальонами, успев развести некоторые из них. В ответ на это Военно-Революционный Комитет двинул матросов и выборгских красногвардейцев, которые, сняв ударные батальоны и разогнав их, сами заняли мосты. С этого момента началось открытое восстание. Целый ряд полков был двинут с заданием окружить кольцом весь участок, занимаемый штабом и Зимним Дворцом. В Зимнем Дворце заседало Временное Правительство. Переход броневого дивизиона на сторону Военно-Революционного Комитета (поздно ночью 24 октября) ускорил благоприятный исход восстания.

Рано утром 25 октября, после обстрела Зимнего Дворца и штаба, после перестрелки между советскими войсками и юнкерами перед Зимним Дворцом, Временное Правительство сдалось.

25 октября открылся Съезд Советов, которому и была передана Военно-Революционным Комитетом завоеванная власть.

Вдохновителем переворота с начала до конца был ЦК партии во главе с т. Лениным. Владимир Ильич жил тогда в Петрограде, на Выборгской стороне, на конспиративной квартире. 24 октября, вечером, он был вызван в Смольный для общего руководства движением. Вся работа по практической организации восстания проходила под непосредственным руководством председателя Петроградского Совета т. Троцкого. Можно с уверенностью сказать, что быстрым переходом гарнизона на сторону Совета и умелой постановкой работы Военно-Революционного Комитета партия обязана прежде всего и главным образом т. Троцкому. Товарищи Антонов и Подвойский были главными помощниками т. Троцкого.

6 ноября 1918 г.
Статья была опубликована в газете «Правда», № 241
.