Олег Дубровський: політична біографія робітничого активіста

Олег Дубровський

Коротка авторизована біографія.

 

 

Дубровський Олег Борисович. 1955 р.н. Промисловий робітник. За основним фахом трубопрокатник. У 1972 р. закінчив середню школу (10 кл.). Далі тільки самоосвіта. У 1973-1975 рр. відбув службу у лавах Радянської Армії. Друга половина 70-х років ХХ ст. – перші спроби ідейної самоідентифікації. На початку 80-х років захоплено вивчав діяльність профспілки «Солідарність» у Польщі та цілком підтримував її протистояння режимові ПОРП. В той же час знаходився під впливом ідей «робітничої опозиції» в РКП(б), з позицій якої намагався вести «антирадянську агітацію» у робітничому середовищі. Згодом, відштовхуючись від платформи «робітничої опозиції», самостійно вийшов на ідейні позиції анархо-синдикалізму.

У 1984 р. після досить тривалого розповсюдження альтернативної офіціозу інформації про діяльність профспілки «Солідарність» серед робітників та піблічних закликів (на робітничих зборах) до бойкоту обов’язкових безплатних сільгоспробіт «на виконання продовольчої програми партії», мав першу «попереджувальну бесіду» з співробітником Індустріального райвідділу (у Дніпропетровську) КГБ.

У 1985-1991 рр. активно пропагував ідеї анархо-синдикалізму, агітував за створення незалежних профспілок, ініціював числені конфлікти робітників з т.зв. «трикутником» (адміністрація – партком КПСС – завком офіційної профспілки) на виробництві. У 1987 р. став першим, як з’ясувалося згодом, хто на теренах СРСР знову після 20-х років відкрито підняв ідейний прапор анархо-синдикалізму, запропонувавши ідейним опонентам із заводського парткому КПСС проводити обов’язкове для робітників т.зв. «політнавчання» у формі дискусії між ним, як анархо-синдикалістським активістом, та штатними пропагандистами з райкому КПСС.

У 1988 р. створив гурток анархо-синдикалістської пропаганди «Дело Труда» і почав видавати друкований орган під тією ж назвою (перше число його вийшло 7 листопада 1988 р.), який згодом став друкованим органом анархістів Дніпропетровська.

У травні 1989 р. О.Д. вступає до Конфедерації анархо-синдикалістів (КАС) і з цього ж року починає інтенсивно працювати як розповсюджувач соціалістичної преси та літератури, постійно розповсюджуючи, переважно на промпідприємствах Індустріального району Дніпропетровська, велику кількість друкованої продукції анархо-синдикалістського, анархо-комуністичного та троцькістського спрямування. У період т.зв. «перебудови» КПСС-івського режиму і до 1994 р. О.Д. був автором усіх пропагандистських та агітаційних матеріалів, що випускалися анархістами Дніпропетровська. З 1988 р. він починає постійно виступати як соціалістичний публіцист, атакуючи зліва існуючий політичний устрій та суспільний лад, і якого цікавитьшироке коло питань та проблем існування промислового пролетаріату (перші твори – «Лев Троцький у кривому дзеркалі радянської історіографії» та «Як ми розуміємо пропаганду і агітацію» були написані «у шухляду» ще у 1984 р.)

У березні 1990 р. О.Д. був делегатом ІІ з’їзду КАС та брав участь в Установчій конференції Укрсоцпрофу, де був обраний до складу Координаційної Ради Укрсоцпрофу, яку залишив вже наприкінці цього ж року через суперечки з приводу засобів організаційного будівництва та напрямів діяльності незалежної профспілки. В офіційній профспілці, починаючи з 1985 р., постійно перебував та активно працював на виборних посадах найнижчого рівня: профгрупорг, голова цехкому, член завкому –  протиставляючи при цьому принципову класову позицію низових ланок профспілки угодовській політиці профспілкової бюрократії. Неодноразові власні намагання створити незалежну, альтернативну профспілку, чи то з «нуля», чи то шляхом відламу від офіційної профспілки, закінчилися невдало.

У 1988 р. О.Д. став одним з 12-х членів-засновників «Меморіалу» у Дніпропетровську, який у той час став легальним прикриттям для зустрічей та обговорення поточного моментудля усіх антиКПСС-івських опозиціонерів Дніпропетровська. З 1989 р.він починаєактивне співробітництво з українським національно-визвольним рухом, вбачаючи в ньому потужну силу для боротьби проти КПСС-івського режиму та виступаючи принциповим прихильником незалежного від кремлівської бюрократії соціалістичного розвитку України. Брав участь у числених публічних заходах національно-визвольного руху у Дніпропетровську, у компанії формування альтернативного СССР-івському громадянства УНР, у створенні та функціонуванні незалежної бібліотеки-вітальні. У 1989-1990 рр. розповсюджував велику кількість друкованих матеріалів різних українських націоналістичних організацій. У січні 1990 р. О.Д. став членом Української національної партії (УНП), виконував окремі доручення її проводу. Від УНП був делегатом конференції «Шляхи досягнення незалежності України», що проходила під егідою Народного фронту Латвії у Юрмалі в січні 1990 р., та делегатом установчого з’їзду УМА у Києві у липні 1990 р.

Друкувався у часописі «Український Час». Після установчого з’їзду УМА протягом літа 1990 р. О.Д. вийшов зі складу УНП та згорнув своє співробітництво з політичним активом українського націоналізму через ідеологічі розбіжності.

За всю згадану громадсько-політичну активність О.Д. піддавався морально-матеріальному тиску та адміністративним переслідуванням з боку різних ланок КПСС-івського режиму. Наприклад, коли у листопаді 1988 р. вийшло просякнуте ідеями анархо-синдикалізму перше число «Дела Труда», як орган цехкому офіційної профспілки – О.Д. на той час був головою цього цехкому – то на підприємство, де він тоді працював, відразу прибули перший та другий секретарі райкому КПСС та інструктор обкому офіційної профспілки, які керували організацією травлі робітничого активіста та залякуванням інших робітників. З цього приводу можна згадати:

—         постійні погрози примусовим лікуванням у психіатричній лікарні;

—         заборону на отримання вищої гуманітарної освіти;

—         вилучення частини заробітньої платні за бойкотування заходів заводського парткому;

—         заперечення можливості професійного зростання з огляду на «антирадянські» настрої;

—         числені «проробки» на виробничих та профспілкових зборах, на засіданнях заводських комітетів КПСС та офіційної профспілки;

—         зняття з виборних посад у цій профспілці та виключення з її лав з мотивацією: «за заперечення керівної ролі КПСС у профспілках» (Наприклад, у січні 1990 р. завком офіційної профспілки надіслав до структур КГБ «частное определение» про «антипартийную подрывную деятельность» О.Д. у робітничому колективі. На той час О.Д.  був не тільки членом цієї профспілки, але і членом згаданого завкому, який виключив його зі свого складу з того ж приводу: «за антипартійну підривну діяльність…»);

—         неодноразові «перевірки паспортного режиму» із затриманням, з візитами міліції до помешкання, де мешкав О.Д,;

—         провокаційно-погрожувальні «співбесіди» примусового характеру у міському УВД з офіцерами міліції та у районній прокуратурі з прокурором району;

—         прослуховування телефонних розмов;

—         пропозиції від провокаторів придбати зброю для потреб політичної боротьби;

—         неофіційні «запрошення» до КГБ та УВД міського рівня;

—         «попереджувальні бесіди» співробітників КГБ із друзями, знайомими, колегами по роботі;

—         спробу залучити до карної справи про спробі підпалу будинку обкому КПСС.

 

Після 4-го з’їзду КАС у квітні 1991 р. О.Д. залишає її через ідеологічні розбіжності, продовжуючи по суті бути у складі колишнього лівого крила КАС – Анархо-Комуністичної Революційної спілки (АКРС), з кінці 1990 р. – лівого відламу від КАС, яку без успіху намагався кілька років зберегти від повного розкладу.

У 90-ті роки ХХ ст. О.Д. зосередився на організації економічної боротьби робітництва проти наступу капіталу, не полишаючи активно виступати як соціалістичний публіцист; полемічні, оглядові та аналітичні статті якого друкуються в анархо-синдикалістській та троцькістській пресі. У цей же час продовжував активну пропагандистську роботу, розповсюджуючи велику кількість анархо-синдикалістської, анархо-комуністичної та троцькістської преси та літератури на 4-х заводах постійно та на 5-6 заводах нерегулярно, а також у робітничих кварталах Лівобережної частини Дніпропетровська.

Перебуваючи на різних виборних посадах заводського рівня в офіційній профспілці (профгрупорг, голова цехкому, член завкому, заст. голови (від профспілки) конфліктної комісії комбінату) і завжди працюючи там на громадських засадах без відриву від виробництва, у період з 1992 по 1998 рік організував 8 страйків  з економічними вимогами на різних промислових підприємствах Індустріального та Самарського районів Дніпропетровська. Наприкінці 1997- початку 1998 року був головою страйкового комітету Дослідного трубного заводу (або Дніпропетровського заводу прецізійних труб). Саме в цей період нові-старі боси капіталістичного гатунку дали О.Д. почесний титул «агітатора, провокатора та організатора страйків». Це була найвища оцінка, яку дав діяльності О.Д. класовий ворог.

За цю діяльність у період з 1992 по 2001 рік О.Д. шість разів було звільнено з роботи, у тому числі два рази з т.зв. «вовчим білетом» (ст. 40. діючого Кодексу законів про працю), незважаючи на ті гарантії, які те саме законодавство про працю надавало членам виборних профспілкових органів.

Продовжуючи перебувати на лівому фланзі анархістського руху, О.Д. був організатором Установчої конференції Федерації Революційних Анархістів, яка мала об’єднати усіх лівих анархістів на пострадянському просторі, і яка успішно пройшла у Дніпропетровську у січні 1992 р. Органи нової української буржуазної держави приділяли такому активізмові певну увагу: зовнішнє спостереження; неформальні запрошення до «співбесід» у СБУ; погрожуючі телефонні розмови з боку офіцерів міськогоУВС (все це під час відомих подій у Москві в 1993 р.); затримання міліцією для т.зв. «з’ясування особи»; візити офіцерів УВС та СБУ на страйкуюче підприємство, де страйк очолював О.Д. У 1994 р. Індустріальний райсуд засудив О.Д. до адміністративного покарання за агітацію бойкоту президентських виборів.

В середині 90-х років ідейний розвиток приводить О.Д. на марксистські позиції. У листопаді 1994 р. він бере участь у міжнародній науковій конференції «Ідейний спадок Л.Д. Троцького: історія і сучасність» у Москві, де виголосив доповідь «Лев Троцький та українське питання перед початком другої світової війни», яка потім була надрукована у збірці матеріалів цієї конференції. У той же час О.Д. залучається до активної співпраці з міжнародним троцькістським рухом (яка епізодично тривала ще з 1990 р.) і вступає до Соціалістичної Робітничої Спілки (СРС), у складі якої перебуває до її ліквідації у 1998 р., після чого вже не налижить до жодної політичної структури, продовжуючи свою співпрацю з представникамидеяких відгалужень 4-го Інтернаціоналу і продовжуючи свою діяльність як робітничий соціалістичний активіст троцькістського спрямування.

У 1997 р. О.Д. заснував видавничу ініціативу «Робітник-Інтернаціоналіст», через яку протягом трьох років видав дуже невеликими накладами кілька соціалістичних за змістом брошур, зокрема текст Л. Троцького «О рабочем контроле над производством» та працю С.Пірані «Введение в историю IV Интернационала», виступаючи у ролі не тільки видавця, але і редактора та автора необхідних коментарів.

У тому ж 1997 р. в Англії, у видавництві Index Books вийшла друком невелика книга “Fighting Back in Ukraine ( A Worker whothook on the Bureaukrats and bosses)”, написана О.Д. у співавторстві з англіським журналістом, активістом соціалістичного та профспілкового руху С.Пірані.

У першій половині 2000-х років О.Д. зосередився на ініціюванні відстоювання робітниками своїх прав і свобод, гарантованих українською буржуазною Конституцією та діючим Кодексом законів про працю, постійно підміняючи своїм тред-юніоністським активізмом фактичну бездіяльність офіційної профспілки, яку він залишив на початку 1998 р. після того, як профспілковий комітет Дослідного трубного заводу обмежив свою участь у страйку робітників цього заводу санкціонуванням звільнення О.Д., як ініціатора та організатора страйку, обраного загальними зборами робітників заводу головою страйкового комітету.

В цей же час він ще досить інтенсивно працював і як соціалістичний публіцист, прагнучи співробітничати переважно із Світовим Соціалістичним Веб-Сайтом (www.wsws.org), паралельно намагаючись вести просвітницьку діяльність серед промислових робітників. З 1999 р. за допомогою науково-просвітницького центру «Праксис» (Москва) О.Д. створював на промислових підприємствах напівлегальні бібліотеки соціалістичної літератури та готувався до відкриття у Дніпропетровську цілком легального просвітницького центру «Соціалістична Перспектива» з філією незалежної громадської бібліотеки імені Віктора Сержа при ньому.

Це соціалістично спрямоване просвітництво, яке О.Д. органічно поєднував з організацією робітничих виступів чи то на захист належних умов праці, чи то проти затримки заробітної плати, чи то на захист 8-годинного робочого дня – викликало досить різкий спротив заводської адміністрації: соціалістичні бібліотеки неодноразово громилися анонімними виконавцями, їх фонди або брутально знищувалися, або конфісковувалися  адміністрацією, а сам О.Д. піддавався різним формам морального тиску. До цього тиску було залучено державних посадових осіб – чиновників з Індустріального райвиконкому, офіцерів УВС та СБУ, з виїздом усіх цих посадовців до заводу, на якому в даному випадку О.Д. вів таку просвітницьку діяльність, спрімовану на відродження класової свідомості промислових робітників. Наприкінці  2002 р. по справі створення соціалістичних біблітек на виробництві О.Д. дістав адміністративне попередження за «протиправну діяльність на виробництві», яке оголосила йому Адміністративна комісія Індустріального райвиконкому.

З середини 2000-х років О.Д. припиняє роботу соціалістичного публіциста та поступово відходить від будь-якої громадсько-політичної активності, намагаючись зосередитися на вивченні історії профспілкового руху у Катеринославі (Дніпропетровську) та водночас підтримуючи контакти з представниками різних течій у лівому русі.

12.11.2010.

Олег Дубровський: політична біографія робітничого активіста: 3 комментария

  1. Цікавий матеріял — не залишає байдужим, підштовхує до роздумів…

    Є питання:

    У передмові від редакції написано: «Чому нікого з «лівої тусовки» України не цікавить його [робітничого активіста] доля? Відповідь на це питання шукайте у його автобіографії.» Я з автобіоґрафію ознайомився, але відповіді в ній не знайшов. Так чому?

    Чому український робітник наприкінці 1990-х прагнув співробітничати переважно із «Світовим Соціалістичним Веб-Сайтом» (www.wsws.org)? Навіщо?

    Ще у преамбулі написано: «Останніми роками серед нашої лівої тусовки часто можна почути, що робітничий клас в Україні спить, що він деморалізований і декласований». Але чи не саме тому що робітнича кляса «спить», Дубровський врешті-решт «з середини 2000-х років припиняє роботу соціалістичного публіциста та поступово відходить від будь-якої громадсько-політичної активності»? Припиняє, очевидно, не від захвату від своєї публіцистичної діяльности, не тому, що «справа пішла», а навпаки — тому що всі зусилля з соціялістичної просвіти дніпропетровських робітників виявилися марними?

  2. Олег Дубровський ретельно вказав у своїй автобіографії якими методами правлячий клас придушує будь-які спроби свідомої організованої боротьби проти нього. Тут було задіяно все: від погроз примусового лікування у психлікарні ( якщо загади долю Леоніда Плюща чи Петра Григоренка, то можна зрозуміти, що це не пусті слова), до прослуховування телефонних розмов, співбесід із офіцерами УВС, КГБ та СБУ, і судові вироки — лише найменше у цьому переліку зло. Його доля — показовий приклад для багатьох робітників, хто контактував із ним. Навіщо піддавати себе ударові всієї репресивної машини держави? Навіщо підтримувати контакти із «борцями за народ», із так званими «лівими»?
    Так, робітничий клас зараз деморалізований. Він не вірить ні марксистам, ні анархістам. Правильно робить, що не вірить. Що вони можуть йому запропонувати?
    Справа тут не тільки в економічних умовах. А чи потрібен тим марксистам і анархістам робітничий клас? Вони й без нього почувають себе добре у цій системі.

  3. Нам необходимо помочь Дубровскому, кто чем сможет. Как это никого не интересует его судьба?! Меня очень даже интересует!

Обсуждение закрыто.