Декларація конференції Європейських антикапіталістичних лівих

Лондон, 11-12 червня 2011

200px-Eacl_logo Глобальна економічна криза триває вже четвертий рік. Очевидно, що це не просто «нормальний» циклічний спад. Це системна криза, яку за масштабами та руйнівним потенціалом можна порівняти з Великою депресією 1930-х років. Як і тоді, нинішня криза затягується й проходить різні стадії – спочатку кредитна криза, потім фінансовий крах, глобальний спад, і, врешті, сьогоднішнє «відновлення», відзначене масовим безробіттям, посиленням конкуренції між провідними капіталістичними потугами й кризою державного боргу. Звичайно, для лівих виникає широке поле дискусій – чи можемо ми простежити тенденцію до зниження норми прибутку, чи причини кризи обмежуються більш специфічними проблемами, породженими неолібералізмом. Так чи інакше, не викликає сумнівів, що знайти вихід з кризи буде нелегко.

Перерости у так само глибокий спад, як у 30-х, нинішній «Великій рецесії» 2008-09 років завадило прагнення правлячих класів розвинених капіталістичних держав істотно збільшити державні витрати й позички: у 2009 році бюджетний дефіцит зріс на 5% національного доходу у країнах з розвиненою економікою. Проте ці правлячі класи не прислухалися до закликів відмовитися від неоліберальної політики, яка сприяла прискоренню кризи. Навпаки, вони визначили викликане кризою зростання урядових позичок як проблему, яка вимагає рішення шляхом впровадження жорстких заходів економії. Це означає радикалізацію неоліберальної політики й загрожує самому існуванню соціальної держави. Таку політику в Європі сьогодні проштовхує буржуазна правиця, яка очолює уряди майже в усіх країнах.

Водночас криза продовжує загрожувати правлячим класам великою політичною небезпекою, адже вона може спровокувати посилення класової боротьби. Що це є реальність – довели події в арабському світі, революції в Єгипті й Тунісі. Тут матеріальні злидні, загострені кризою – масове безробіття серед молоді, зростання цін на продукти харчування тощо – поєдналися зі зростаючою ненавистю до корумпованих, жорстоких та репресивних режимів, підтримуваних США та Євросоюзом. Як результат – небачений народний вибух. Майбутнє арабських революцій залишається невизначеним, але очевидно, що вони повернули до політичного порядку денного саме питання революції.

Арабські революції, безсумнівно, були найбільш вражаючими випадками, але зростання спротиву ми можемо спостерігати у багатьох країнах. У 2010 році ми стали свідками боротьби за пенсії у Франції, загальних страйків у Португалії та Іспанії, цілої низки загальних страйків у Греції, студентських виступів у Британії, Франції та Італії, руху проти ліквідації трудових прав у Португалії. Рух 15 травня в Іспанській державі, розпочавшись із закликів до «реальної демократії» та відмови «бути товаром у руках політиків і банкірів», спонукав тисячі переважно молодих людей по всій країні створювати свої власні «майдани Тахрір». Їхня самоорганізація й впевнений громадянський спротив викликає велику симпатію й має перспективи перекинутися на інші країни. Аналогічний рух динамічно розвивається у Греції, де збори на майданах поєднуються зі страйками.

Нещодавній рух на захист профспілкових прав у Вісконсіні доводить, що заходи суворої економії добралися й до Сполучених Штатів – в першу чергу, завдячуючи перемогам республіканців за підтримки «Чайної партії» на проміжних виборах минулого листопаду. Але в той же час він демонструє боєздатність американського робітничого класу. Робітничий рух у країнах з розвиненою економікою був сильно послаблений неоліберальним наступом минулих років, але спричинені кризою ризики стимулюють відродження його активності.

Неоліберальному наступу можна протиставити лише співпрацю між антикапіталістичними лівими та профспілковим рухом, бойовим, дійсно демократичним, ґрунтованим на активній участі рядових активістів. Щоби профспілковий рух став таким, йому слід відмовитися від політики «класової співпраці», що занадто часто домінує у профспілках. Її корені – у соціальному тиску на профспілкових лідерів, змушених одночасно висловлювати інтереси робітників і стримувати робітничу боротьбу. Найкращою запорукою розриву з політикою «класової співпраці» є зростання впливу антикапіталістичних лівих у спілках, а також зміцнення взаємної довіри та самоорганізації серед самих робітників.

Конкретніше, наші завдання полягають у наступному:

1) Ми маємо захищати демократичні та соціальні права робітників, пригнічених класів та молоді у боротьбі проти заходів жорсткої економії, за будь-яких обставин виступати речниками цих класів, зокрема, проводити у рамках профспілкового руху політику, незалежну від власників, держави та уряду.

2) Безумовно виступаючи в опозиції до правих буржуазних партій, ми зобов’язані піддавати безжальній політичній критиці так звані «соціалістичні», «лейбористські» та «соціал-демократичні» партії за їхню капітуляцію перед неолібералізмом.

3) Ми мусимо і під час масових мобілізацій, і у виборчих кампаніях, і у парламентах відстоювати антикапіталістичну альтернативу. Вона передбачає розрив з капіталістичним суспільством, якого можливо досягнути тільки зусиллями руху всього населення, що кине виклик необмеженій владі капіталістичної олігархії над суспільством й поставить питання про демократичний робітничий народний уряд.

4) Ми мусимо наполегливо й творчо застосовувати тактику єдиного фронту, щоби забезпечити єдність робітничого класу у боротьбі, а також співпрацювати з усіма політичними силами, що виступають проти неолібералізму, з усіма рухами та профспілками, які чинять спротив неоліберальній політиці.

Судячи з усього, такий підхід буде ефективнішим, якщо базуватиметься на активній участі у розбудові спротиву політиці жорсткої економії. Криза ставить серйозні ідеологічні питання, в першу чергу, щодо того, якою має бути альтернатива заходам жорсткої економії? Правлячі класи західних країн відмовилися від кейнсіанства, соціал-демократія також відкинула його. Звичайно, антикапіталістичні ліві повинні протистояти скороченню соціальних гарантій та приватизації державних служб, брати участь у кампанії за перегляд боргів. Проте вони мають також бути готовими запропонувати альтернативну програму, покликану започаткувати розрив з логікою прибутку. Така програма може включати, наприклад, націоналізацію банків, енергетики, залізниць, основних галузей сфери послуг під демократичним робітничим контролем, прогресивне оподаткування доходів та багатства, скасування спричинених фінансовими спекуляціями боргів, інвестиції до «зелених робочих місць», що дозволить зменшити викиди вуглекислого газу й водночас вирішити проблему масового безробіття. Ми підтримуємо народ Ісландії у його рішучості відмовитися від оплати боргів збанкрутілих банків.

Антикапіталістична політика має залишатися нерозривною з антиімперіалізмом. Американський імперіалізм, вже послаблений поразками в Іраку, додатково підірваний революціями в Єгипті й Тунісі. Проте резолюція Ради Безпеки ООН по Лівії дала зелене світло західному військовому втручанню, спрямованому на відбудову імперіалістичного домінування на Близькому Сході. Радикальна й революційна лівиця повинна поєднати підтримку боротьби проти режиму Каддафі з опозицією продовженню військової інтервенції США, Франції, Британії й NATO до Лівії. Так само необхідно продовжувати кампанії проти окупації Афганістану та Іраку.

Одним з негативних наслідків так званої «війни з тероризмом» стало те, що вона дала імпульс до розвитку расизму та ксенофобії в Європі та США. Офіціозні нападки на мультикультуралізм з боку Меркель, Саркозі чи Кемерона розв’язують руки крайній правиці — таким діячам, як Герт Вілдерс у Нідерландах, Марін Лє Пен у Франції або Ліга захисту Англії та її союзники у Британії – які прагнуть зробити расизм, спрямований проти мусульман, наріжним каменем у справі розбудови своєї соціальної бази. В інших країнах Європи головною мішенню расистського наступу стають цигани. Розбудова широкої опозиції проти расизму та ісламофобії, протистояння зростанню фашистських організацій біля виборчих скриньок та на вулицях – є серед наших першочергових завдань.

На часі наступ на соціальному та політичному фронті, створення культури солідарності експлуатованих класів проти панівних класів. Панівні класи прагнуть розділити пригнічених, щоби легше було проводити свою політику. Капітуляції та відступи створюють атмосферу деморалізації, що відкриває шлях для наступу ідеологічній реакції. Якщо ми хочемо відновити наступ у соціальному просторі – ми маємо вибудовувати нову соціалістичну класову свідомість.

Ситуація, яка склалася зараз, повертає до порядку денного чимало вимог радикальної та революційної лівиці. Щоби мати можливість втілювати ці вимоги в життя ми мусимо розбудовувати наші власні організації, залучати до наших лав нових активістів, поглиблювати нашу укоріненість у спільноти робітничого класу. Поглиблюючи співпрацю між нами, ми також зміцнюємо себе. Антикапіталістичним лівим доводиться протистояти міжнародній організації капіталізму. Наші сили обмежені, але вони зростатимуть, якщо ми об’єднуватимемось. На спільних зустрічах, у спільних дискусіях ми можемо вийти на спільні ініціативи та спільні дії, і, сподіваємося, визначити політичну основу перегрупування антикапіталістичних сил у Європі. Виходячи з цього, ми підтримуємо, і, по можливості, спільно братимемо участь у наступних ініціативах: 16 липня – мобілізація у рамках кампанії «Досить!» проти МВФ у Дубліні; 1 жовтня – Європейська конференція проти жорсткої економії та приватизації у Лондоні; 15 жовтня – анонсовані рухом індігнадос загальноєвропейські акції проти жорсткої економії; 1 листопаду – мобілізація проти саміту держав «великої двадцятки» у Франції.

Революційна комуністична ліга/Соціалістична робітнича партія (Бельгія), Робітнича боротьба (Хорватія), Червоно-зелений альянс (Данія), Нова антикапіталістична партія (Франція), Соціалістичний спротив, Соціалістична партія, Соціалістична робітнича партія (Велика Британія), Антикапіталістична політична група, Соціалістична робітнича партія (Греція), Люди перш ніж прибутки, Соціалістична партія, Соціалістична робітнича партія (Ірландія), Інтернаціональні соціалісти, Соціалістична альтернативна політика (Нідерланди), Польська партія праці (Польща), Лівий блок (Португалія), Шотландська соціалістична партія (Шотландія), У боротьбі, Антикапіталістичні ліві, Революційна робітнича партія (Іспанська держава), Соціалістична партія (Швеція).

Переклад Сергія Іщенка

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*