Могила для марксизму

Автор: Іван Тертика, спеціально для «Помідору»

2f5787d-hghf Київський митрополит Петро Могила, якби він воскреснув зараз, то напевно би прив’язав би собі камінь на шию, та втопився би у Дніпрі, коли дізнався би, що у приміщенні Академії, яка носить його ім’я, в стінах, яків він збудував, проходять сатанинські зборища прибічників Карла Маркса, того самого Маркса, який казав, що релігія – це опіум для народу. Але це правда. 22-25 червня цього року в Києво-Могилянській Академії пройшов міжнародний семінар «Постсталінські диспозитиви: ідеологія та кіно після 1956 р.». Вчені з Англії, Канади та України, які брали в ньому участь, робили вигляд ніби марксизм – це щось наукове та актуальне у сучасному світі, а винуватими у всіх злочинах Совєцької держави є сталінська бюрократія, світовий ринок, державний капіталізм чи навіть «державна буржуазія», а сам марксизм, соціалізм чи комунізм – це добре. І це все слухали кілька десятків зовсім юних студентів, які могли це сприйняти всерйоз!

Хто за цим усім стоїть? Можливо це зловісна «рука Москви»? Два роки тому при Адміністрації Президента Російської Федерації була утворена Комісія по протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії (от якби ті фальсифікації були на користь інтересам Росії – то інша річ) , яку очолив сам голова адміністрації президента РФ С.Наришкін. Вона проводить міжнародні конференції, в тому числі за межами Росії, видає журнали тощо. Але в них щось згадок про Маркса і марксизм не помітно: росіяни розумніші за нас, вони давно зрозуміли, що всерйоз носитися із цими утопічними ідеями можуть хіба що хворі на голову люди.

«Іти вперед з обличчям, зверненим назад» — це тема лекції, яку прочитав професор, завідувач кафедри культурології НаУКМА Михайло Собуцький. Він розповів присутнім про те, як змінювалося радянське кіно в 1950-ті- 1960-ті роки, сильні традиції патріархату в ньому, коли вищим моральним авторитетом був батько родини, та проводив чомусь паралелі із американським кіномистецтвом того часу. Мовляв, Рональд Рейган у фільмі «Закон і порядок» так само сидить на коні на тлі гірського пейзажу, як і радянські актори.

«Марксисти-гуманісти в Україні після 1956» — це вже доповідь англійського історика Кріса Форда, який насмілився нагадати сучасним моральним авторитетам нації, таким як академік Іван Дзюба, що свій авторитет вони здобули саме як марксисти, які із марксистських позицій критикували політику КПРС. Зокрема книга Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка поширена була у самвидаві із 1965 р. і перевидана у 1998 та 2005 р. видавництвом «Києво-Могилянська Академія», просто переповнена цитатами із Маркса й Леніна, посланнями на протоколи з’їздів РКП(б), замість того аби цитувати Донцова або Ніцше. Сам Іван Дзюба вже давно пояснив, що всі ті марксистські фрази були лише даниною тоталітарному суспільству. Правий таки напевно історик Анатолій Русначенко, який, відповідаючи Крісу Форду, зауважив, що так звані марксисти-гуманісти перебували на узбіччі національно-визвольного руху в Україні 1950-1980-х років.

«Переосмислюючи пост-сталінізм як класову історію» так називалася лекція канадського історика Сергія Єкельчика (Університет Вікторії) автора книги «Імперія пам’яті», виданої англійською та українською мовами. В своїй доповіді він звернув увагу на те як зникають терміни «класи» та «класовий підхід» в офіційній радянській пропаганді після прийняття сталінської конституції 1936 р. Ця конституція, як відомо надала громадянські права колишнім поміщикам, буржуазії, духовенству, поліцейським тощо. Тепер на місце пролетаріату приходить великий російський народ. Поряд із ним був народ український. Спочатку теж великий, але потім цю велич ми якось загубили. «Бійці Червоної Армії не хочуть воювати проти фінів, бо кажуть, що фіни теж пролетарі», — доповідав в 1940 р. начальник Головного політичного управління Червоної Армії Лев Мехліс наркому оборони Климу Ворошилову. «Ми не пролетарі, ми – росіяни, великий російський народ. Й ми не допустимо, щоби якісь там фіни нас не поважали», — відповідав Ворошилов. Відповідно була перебудована й пропаганда.

«Соціалізм чи державний капіталізм: Радянський Союз з точки зору марксизму» — таку лекцію прочитав у п’ятницю якийсь вільний дослідник Андрій Здоров. Це взагалі було нагромадження вар’ятів: лідерка лівих есерів Марія Спірідонова, англійський соціаліст Тоні Кліфф, азіатський спосіб виробництва, теорія модернізації, революція Мейдзі в Японії – все це знадобилося автору лише для того, аби заявити, що соціалістична революція в нас не позаду, а попереду, бо державний капіталізм нібито створив чисельний та освічений клас пролетарів. Де він їх бачив? Кому потрібна ця революція? Хіба мало в нас їх було?

«Радянська держава, спосіб виробництва і соціальна формація: 1956 – 1986» — це була тема лекції Марка Бойцуна, професора факультету юриспруденції, управління і міжнародних відносин Лондонського Столичного університету. Нажаль цю лекцію він читав англійською мовою, тож справжні патріоти його не зрозуміли. Хоча його батько у свій час був вояком дивізії «Галичина», а сам Марко народився в Австралії, але й він встиг побувати троцькістом і досі вважає себе лівим.

В останній день семінару в суботу відбулася презентація дослідження радянського кіно, виконаного студентами та випускниками Могилянки. Зокрема аналізувалися такі фільми як «Добро пожаловать или посторонним вход воспрещен» про піонерський табір та «Отроки во Вселенной» про подорож у космос дітей, як стають дорослими. Природно виникає запитання: Коли вже станемо дорослими ми? Доки будемо ходити, як українці кінці 19 століття із томиком Шевченка в одній кишені та томиком Маркса в іншій? Це питання залишається відкритим.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*