Туніс, Єгипет: Революційний процес світового масштабу

Міжнародний комітет Четвертого Інтернаціоналу на своїй щорічній зустрічі наприкінці лютого 2011 року одноголосно ухвалив наступну заяву.

image005 1. Надзвичайна перемога єгипетського народу над Мубараком стала наступним кроком в історичному ряді після Туніської революції, що поклала край існуванню режиму Бен Алі. Протягом усього лише декількох днів, ударна хвиля цих народних перемог поширилася на весь Арабський регіон та за його межі, справляючи вплив на класову боротьбу по всьому світу. Демонстрації, страйки, збори, комітети самооборони, мобілізації профспілок, студентів, демократичних об’єднань з незламною рішучістю зіштовхнулися з державним апаратом, в першу чергу з поліцією. Мільйони тунісців та єгиптян почали діяти, щоби скинути диктаторів, та продовжують мобілізуватися, щоби тримати свої революції під контролем.

2. Це процес перманентної революції, що сполучає у собі соціальний, демократичний, національно-визвольний виміри, й поширюється на міжнародний рівень. Наслідки світової економічної кризи, поєднані з диким пригніченням та безсоромною корупцією диктатур, об’єднали разом найбільш упосліджені верстви народу: організований робітничий клас і середні верстви, молодих і старих, жінок і чоловіків. Туніські та єгипетські маси не могли далі терпіти економічні системи, що маргіналізували їх. Як і у багатьох сусідніх країнах, включення до капіталістичної глобалізації призвело до економічного зростання, яке, однак, не створювало робочих місць, а навпаки, призводило до безпрецедентної концентрації багатства, нерівномірного розвитку країни та загальної деградації умов життя та праці.

Однією з головних причин цих революцій став вибух цін на продовольство в останні декілька років. Швидкий процес кліматичних змін призвів до поточної світової продовольчої кризи, особливо у таких країнах, як Туніс. Економічна лібералізація, нав’язана МВФ, СОТ і ЄС призвела до зростання тимчасової зайнятості серед робітників. Різке скорочення державних послуг та масове безробіття найбільше вразили молодь – випускників вузів. Із закриттям кордонів Європейським Союзом і, відповідно, втратою можливості емігрувати, а також скороченням ринку праці у країнах Перської затоки, будь-яка перспектива вирватися зі злиднів остаточно зникла.

Водночас мало місце різке придушення свобод та демократичних прав з боку поліцейської держави, яка нав’язувала загальний соціальний контроль. Той факт, що парламентські представники «опозиційних» партій толерувалися туніською та єгипетською диктатурами виключно в якості фантомів, а діяльність громадянських асоціацій або профанувалася або гальмувалася, призвів до неможливості прояву невдоволення через ці канали. Це створило ситуацію, коли між диктатурою та населенням лишилася тільки фігура автократичного лідера та відданий йому дикий репресивний апарат. І, нарешті, бандитський стиль функціонування кланів у владі завершив делегітимізацію режимів.

Крім того, ці два режими відзначалися своєю співпрацею з сіоністським ізраїльським урядом, що ще більше дратувало населення, яке співчувало стражданням палестинського народу.

Перед лицем усіх цих несправедливостей, страйки та соціальні вибухи множилися в останні роки, що дозволило накопичити досвід, але поки не дозволяло зламати стіну страху більшості населення. Ця стіна була зламана у декілька тижнів, і, попри чималі жертви, туніський народ, а потім за його прикладом і єгипетський народ, вели безперервний бій до уходу диктаторів Бен Алі та Мубарака.

3. Цими перемогами народи Арабського регіону проявили дивовижну гідність, вони повернули на політичну сцену демократію та класову боротьбу, вирвавшись нарешті з пастки смертельної альтернативи (або комбінації) авторитаризму або ісламізму, в якій вони перебували тридцять років. Пригнічені класи, і, в першу чергу, робітничий клас регіону, здобули знаряддя ствердження демократичних свобод, жінки – знаряддя відстоювати свої права та рівність з чоловіками. Робітники отримали можливість боротися на значно вищому рівні проти неоліберальної програми надекспуатації, та глибоко дестабілізувати можливості, за допомогою яких американські та європейські імперіалісти зберігають свій контроль над регіоном, зартикульовані у Державі Ізраїль. Ізраїльський режим та всі його фракції не помилялися, коли вимагали від Заходу підтримувати диктаторів до самого кінця.

Революції в Арабському регіоні показали потенціал соціальної емансипації, масової боротьби проти несправедливості. Активна роль жінок у цих мобілізаціях є безпомилковою ознакою. Вона робить можливою боротьбу проти расистських та ісламофобських кампаній під гаслом так званого «зіткнення цивілізацій», що намагаються примусити нас повірити, що мобілізація арабсько-мусульманських народів може тільки відкрити шлях фундаменталізмові.

Ця динаміка справить вплив на весь світ. Вона вже вплинула на ситуацію в Йорданії, Ємені, Бахрейні, у Сирії, у Лівії, в Алжирі, Марокко і у Мавританії, навіть якщо неможливо передбачити точний ритм і те, в якій послідовності впадуть режими, враховуючи, що боротьба у кожній країні має свою специфіку. Особливо швидко розвивається ситуація у Лівії, де режим атакував населення військовими літаками та гелікоптерами, і вже вбив понад 500 чоловік. Потрібна наша повна солідарність.

Ці революції створили нові більш сприятливі умови для боротьби палестинців, боротьби, яку Четвертий Інтернаціонал схвалює та підтримує. Єгипетська революція впевнено вносить до порядку денного припинення злочину проти людства, відомого як «блокада Гази». Відповідь сіоністської держави може стати жорсткішою та брутальнішою. А значить – треба посилювати мобілізацію, щоби завадити цьому.

Динаміка цих революцій надихає також боротися проти диктатур в Ірані і навіть у далекому Китаї, де опозиціонери в якості відправної точки використовують методи координації, застосовані у Тунісі та Єгипті, наприклад, використання соціальних мереж. Вона обов’язково надихне до мобілізації емігрантські громади з Арабського регіону, які зазнають надексплуатації та пригнічення у передових капіталістичних країнах. Сьогодні більш ніж будь-коли ми мусимо стати пліч-о-пліч з цими групами населення.

Але ці процеси можуть також мати ще більш глобальні наслідки у тих самих імперіалістичних країнах, де робітники та молоді люди стають на боротьбу проти заходів суворої економії, часто не бачачи шляху до успіху: вони демонструють, що революція знизу можлива у ХХІ столітті, що вона здатна повалити політичний режим, який здавався нездоланним, й завоювати те, що ще вчора здавалося недосяжним!

4. Виграші з цих процесів, безумовно, досить нестійкі що в Тунісі, що в Єгипті, але надзвичайно важливі для майбутніх подій. Ґрунтуючись на останньому народному досвіді, а також тривалому включенні радикальних лівих у профспілки, самоорганізація потужно розвинулася, коли це було потрібно для демонстрантів або мешканців бідняцьких районів, щоби захистити себе від дій поліції та ополченців режиму: у Тунісі від Сіді-Бусаіду до бідних кварталів великих міст та туніського Касбах, у Єгипті від майдану Тахрір у Каїрі до бідних кварталів Суецу, Мансуру або Олександрії. Ми бачили сцени, які важко було навіть уявити собі ще за декілька днів до подій: мусульман і коптів, які захищають молитви одне одного; «сині комірці» та молоді інтернет-серфери, жінки та священнослужителі, письменники й таксисти стояли пліч-о-пліч у місцях, що зазнавали атак посіпак Мубарака. Люди досягли успіху у дестабілізації армії, систематично намагаючись брататися з солдатами.

Диктатори втекли, керівництва партій влади зламалися під тиском мобілізацій. Народна мобілізація триває. У Тунісі найбільш корумповані лідери підлягають кримінальному переслідуванню, кошти та майно RCD (Демократичне конституційне об’єднання, правляча партія країни при президенті Бен Алі – С. І.) вилучені, а її будівлі перетворені на народні будинки. Більшість політичних в’язнів звільнені. Хоча поліцейські апарати двох країн і не були демонтовані, вони дезорганізовані. Працівники міністерств почали здійснювати контроль над своїми керівниками, як це сталося у туніському міністерстві закордонних справ, співробітники якого домоглися відставки свого міністра, якому високу оцінку давала міністр закордонних справ Франції Алліо-Марі. Чимало туніських губернаторів, мерів та посадових осіб вимушені були подати у відставку. Туніські маси навіть вимагали відкликання новопризначеного французького посла після його неоднозначних заяв! Багато тимчасових працівників цивільних служб отримали постійні посади; капітал найбільш корумпованих керівників підприємств Тунісу був націоналізований. Подібні процеси тривають і в Єгипті. Цивільним службовцям підвищили зарплату на 15%; попри погрози нового режиму, триває безліч робітничих страйків.

5. Звичайно, панівні класи не залишатимуться інертними, їхня протидія революційним процесам активно зростатиме. У Тунісі «нейтральність» армії та втеча Бен Алі були зрівноважені приходом до влади прем’єр-міністра Ганнуші та багатьох лідерів RCD, який мав бути легітимізований входженням до уряду декількох опозиційних партій та провідної профспілки UGTT (Загальне об’єднання трудящих Тунісу – С. І.). Заперечення цього і народна мобілізація змусили сформувати другий уряд, в якому із представників верхівки RCD залишився тільки прем’єр-міністр. Але новий режим консультується з керівниками французького імперіалізму, він, разом з туніськими капіталістами й армією, застосовує усю свою енергію, щоби переконати робітників відновити працю «як раніше». Були оголошені загальні вибори через 6 місяців.

В Єгипті відповідну роль грає армія, яка безпосередньо забезпечує «перехід», з загрозливим Сулейманом в якості міністра внутрішніх справ, відомим усім катом, другом Ізраїлю та агентом ЦРУ. Там також людей закликають поводитися мудро, щоби не відлякувати туристів та іноземних інвесторів, обіцяючи вибори за декілька місяців та… погрожуючи відновленням репресій.

Уряди Саркозі та Берлусконі, які тільки погіршили стан справ своєю підтримкою Бен Алі до самого кінця, перебувають на передовій Європейського Союзу у наш час, вимагаючи оживлення бізнесу і повернення до поліцейського блокування мігрантів. Адміністрація Обами набагато гнучкіша: не маючи передбачуваного контрольованого руху в Єгипті, вона претендує на частковий збіг інтересів з масовим рухом. Проте її тісні зв’язки з армією перетворюються на постійну загрозу для єгипетського революційного процесу, зокрема, можливі вимоги тримати закритим палестинський кордон у Газі. Більш за все міжнародні інституції вимагатимуть гарантій відносно руху у Суецькому каналі та поваги до основ сучасного капіталізму: виплати державного боргу (завідомо несправедливого), поваги до суцільної відкритості для іноземних капіталів та продукції, продовження дерегуляції економіки.

6. У цьому процесі вся система має бути ліквідована з метою встановлення демократичних прав і свобод, таких як право на свободу слова, право на страйк, право на демонстрації, плюралізм асоціацій, профспілок і партій, ліквідація інституту президентства та створення революційного тимчасового уряду. Сьогодні необхідно розпочати процес вільних виборів до установчої асамблеї.

Для того, щоби все це не зупинив новий режим олігархії, цей процес має ґрунтуватися на організації народних комітетів, координаційних органів та рад, сформованих населенням. В цьому процесі антикапіталістичні сили захищатимуть ключові вимоги програми розриву з імперіалізмом та логікою капіталізму. Серед таких вимог – задоволення життєвих потреб знедолених класів (хліб, зарплата, робочі місця); перебудова економіки на основі фундаментальних соціальних потреб, безкоштовні та адекватні публічні послуги (освіта, охорона здоров’я), права жінок, розширення соціального захисту від безробіття, медичної допомоги та пенсій, радикальна земельна реформа, соціалізація банків та командних висот економіки, скасування боргів, національний та народний суверенітет.

Така програма уряду, що перебуватиме на службі робітників та населення, пропонується у Тунісі Лігою робітничої лівої. Вона входить до складу Фронту 14 січня, який згуртував ліві сили, що протистоять урядові Ганнуші та борються за демократичні свободи, Установчі збори та вдоволення основних потреб. Таку програму також захищають у Єгипті революційні сили, що перебувають у процесі перегрупування.

7. Народи Тунісу та Єгипту, і всі народи Арабського регіону досі потребують нашої солідарності у боротьбі за демократичні свободи. Вони потребують навіть більшої нашої мобілізації, щоби послабити лещата імперіалізму, у таких справах, як відмова від виплати закордонних боргів попередніх режимів, повернення майна та фінансових активів диктаторів, захист національного суверенітету народу проти тиску міжнародного капіталізму, скасування міжнародних угод, укладених попереднім режимом у сферах військової співпраці, безпеки та міграції. Революційні сили всього світу також мають нагальне завдання налагоджувати усі можливі зв’язки з профспілками, народними організаціями та об’єднаннями, антикапіталістичними організаціями цих країн, щоби допомогти консолідації та прогресу революційного процесу, підтримати самоорганізацію людей. Революція, що відбувається в Арабському регіоні – це наша боротьба!

Ми також підтримуємо наступні ініціативи:

— звернення Асамблеї соціальних рухів, що відбулася під час Всесвітнього соціального форуму у Дакарі до світової громадськості щодо акцій солідарності з революціями в Арабському регіоні 20 березня (річниця вторгнення до Іраку у 2003 році);

— конференцію революційних організацій Арабського регіону у Тунісі, що скликається LGO (Лігою робітничої лівої – С. І.) 25-27 березня;

— Середземноморську антикапіталістичну конференцію, яку скликає NPA (Нова антикапіталістична партія у Франції – С. І.), що відбудеться у Марселі 7-8 травня.

Амстердам

22 лютого 2011 року

Англомовний текст

Переклад Сергія Іщенка

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*