ПОМИДОР

Клипы донецкой соцпанк-группы День Триффидов

Автор: Володимир Чемерис

Або підсумки п'ятирічки

"Помаранчевий" період української історії - п'ятирічка Ющенка і Тимошенко - відходить у минуле. Слідом за етапом становлення незалежності (1990-94) та епохою "кучмізму" (1994-2004) це - третій значний відтинок новітньої української історії.

Його результат - повне фіаско Ющенка у першому турі президентських виборів і цілком прогнозований програш Тимошенко у турі другому. Так оцінили українці "помаранчеве" правління.

Проте причина провалу "помаранчевих" - не стільки у міжусобних чварах, перманентних скандалах та нездатності протистояти кризовим викликам. Причина - у соціальних процесах, що розвиваються в Україні.

ХТО ТАКІ "ПОМАРАНЧЕВІ"?

"Помаранчеві" - фінансово-політичні групи, які в умовах кризи режиму Кучми (після акції "Україна без Кучми") підтримали Віктора Ющенка і Юлію Тимошенко. В результаті народного руху наприкінці 2004-го вони отримали в свої руки державну виконавчу владу в Україні.

Ті події були продовженням УБК в тому сенсі, що на Майдан вийшли ті ж люди і з тим же вогнем у душі - "змін!". Але, на відміну від громадянської акції УБК, їх організовували політики. І не просто політики, а представники великого капіталу (у просторіччі - олігархи). І не просто олігархи, а ті, хто за правління Кучми створив свої початкові капітали і прагнув дальшого збагачення.

Над Майданом встановили сцену. І ті, хто з цієї сцени виступав, обмежували вимоги мас одним гаслом: "Ющенко - так!". Їм, на відміну від "біомаси", тільки одного цього й треба було.

Пасіонарний рух українців допоміг "помаранчевому" клану капіталістів, який прагнув переділу власності, усунути від влади інший клан, який своє вже "заробив" у часи Кучми.

Великий капітал можна накопичити лише в умовах диктатури. А оскільки цар Кучма був тоді вже слабий, капітал шукав і знайшов нового царя - Ющенка. Загалом подібні речі сталися і з іншими "кольоровими революціями" - у Грузії та Киргизстані, де місцевий капітал встановив диктаторські режими Саакашвілі та Бакієва. В Україні ж через конкуренцію між різними капіталістичними угруповуваннями та розколу всередині правлячого табору встановився свого роду олігархічний плюралізм.

Ющенко 2004-го відрізнявся від Обами 2008-го. Якщо американський президент обіцяв і намагається провести соціальні зміни (можливо, не завжди вдало), то Ющенко не обіцяв і навіть не намагався здійснити ніяких змін.

Ті, хто стояв на сцені Майдану розуміли (і прагнули цього), що за президента Ющенка відбудеться черговий переділ власності, підсилиться влада великого капіталу над усіма сторонами українського суспільства - економікою, політикою, пресою.

Відбудеться це за рахунок всіх соціальних груп, починаючи від найманих робітників і пенсіонерів до дрібного бізнесу. Люди внизу сцени хотіли зовсім іншого, але "помаранчеві" політики скористались рухом мас для того, щоб самим взяти участь у майбутньому переділі. Нічим від політиків протилежного табору вони не відрізнялися.

Власне, тому ми 2004-го й не почули ніякої програми "помаранчевих" реформ, окрім загальних фраз про "чесну владу", "бандитів у тюрмах" і швидке поліпшення життя. Як такої "помаранчевої" ідеології не існувало й не існує.

"ПОМАРАНЧЕВІ" ПРИ ВЛАДІ

Після "поразки" УБК українці не розчарувалися у демократичному рухові, Майдані. Після "перемоги" "помаранчевих" у 2004-му українське суспільство охопила зневіра. І ця зневіра вилилася у результати президентських виборів - 2010.

Діяльність "помаранчевих" урядів - двох на чолі з Тимошенко і одного з Єхануровим зводилася лише до латання бюджетних "дірок" та розподілу бюджету у залежності від сьогоденних потреб. Основна ж увага приділялася перерозподілу власності.

Саме за "помаранчевих" часів приватизація державної і комунальної власності в Україні набула небачених навіть за Кучми масштабів. У приватних руках опинилися більшість стратегічних і прибуткових об'єктів чорної і кольорової металургії, машинобудування та енергетики.

З вулиць Києва та інших українських міст зникли театри і книгарні, бо їх приміщення перейшли до комерційних структур, а на місці скверів у історичних місцях виросли свічки офісних центрів.

Якщо ж виїхати з міста, можна побачити як протягом останніх років береги моря, річок та озер закриваються парканами і місця відпочинку, куди ще не так давно міг потрапити кожен, тепер доступні лише за гроші або недосяжні взагалі. Власністю новітніх українських буржуа на кшталт Лозинського стають навіть ліси і луки.

На початку ХХІ століття, як і наприкінці ХІХ, українська буржуазія привласнює те, що недавно належало всім. І потім продає це колишнім власникам.

Президент активно лобіював скасування мораторію на продаж орної землі, а один з наближених до прем'єра олігархів вже де факто заволодів великими земельними ділянками поблизу столиці.

Зменшення бюджетних надходжень (що сталося не в останню чергу внаслідок приватизації прибуткових підприємств та зменшення доходів основних платників податків - працюючих соціальних груп) "помаранчевий" уряд поклав зовсім не на плечі спекулятивного великого капіталу (в Україні скасовано навіть прогресивну систему оподаткування доходів фізичних осіб), а через збільшення непрямих податків - акцизів, плати за енергоносії і т.п. - на плечі продуктивних соціальних груп.

Спочатку "помаранчеві" користувалися підтримкою представників дрібних і середніх підприємців. Але, зневірившись у можливості реалізувати свої економічні інтереси, останні залишили табір "помаранчевих", звузивши їх соціальну базу (що й далося взнаки під час цьогорічних виборів).

Заради справедливості треба відзначити, що і уряд Януковича проводив подібну політику, що зайвий раз демонструє однакову соціальну природу "помаранчевих" і їх "біло-синіх" опонентів.

"ПОМАРАНЧЕВІ" І ПРАВА ЛЮДИНИ

"Фішкою" "помаранчевих" лідерів була критика режиму Кучми за порушення громадянських прав. Проте, якщо у когось і були сподівання на прогрес у цій галузі з приходом Ющенка, то вони швидко розвіялись.

"Темники", які розсилалися журналістам за часів Кучми, тепер замінили вказівки власників телеканалів і банальні гроші. І якщо раніше свободою слова в Україні користувалася лише адміністрація президента, то тепер її мають секретаріат президента плюс олігархи.

Так, тепер ми можемо почути різні думки. Але цей плюралізм існує виключно за рахунок конкуренції між різними фінансово-політичними групами.

І президент, і прем'єр-міністр протягом усієї "помаранчевої" п'ятирічки демонстрували неприкритий тиск на суди з метою добитися вигідних для себе рішень як щодо суперечок за власність, так і за політичні повноваження.

Свобода вибору у "помаранчевій" Україні існує як право обирати лише між представниками великого капіталу. Так на виборах - 2010 усі реальні кандидати представляють виключно цю соціальну групу.

Поява інших виключена через кандидатський ценз, коштовний PR та "адмінресурс". Залишки демократії в Україні існують лише як прояв капіталістичної конкуренції за ринок під назвою "Україна".

Ми сподівалися на реформування міліції, але отримали ще більшу сваволю людей у погонах, катування у "обезьянниках", розгони опозиційних мітингів і відверту агітацію (всупереч закону) міліцейських чинів за окремо взяту політичну силу та втручання у виборчий процес.

Серед законодавчих ініціатив "помаранчевих", які 2007-го отримали парламентську більшість, годі знайти ті, які спрямовані на збільшення простору громадянських прав. Натомість "помаранчевий" парламент один за одним штампував закони, які забороняли порнографію, пиво і т.д. або збільшували штрафи. Складається враження, що депутатська діяльність у цей період зводилася до того, щоб знайти те, що ще не заборонено і нарешті заборонити.

Важко сказати, чим ще президент Ющенко залишиться в історії, окрім намагання запровадити авторитарний режим через "народну конституцію". Всі прояви політичної конкуренції в Україні, які намагалися подати як прояви "демократії", є лише капіталістичною конкуренцією.

Загалом "помаранчевий" режим практично нічим не відрізнявся від режиму Кучми. Україна так і залишилася з Кучмою. Просто Кучма мав у цей період інше прізвище.

АЛЬТЕРНАТИВА "ПОМАРАНЧЕВИМ"

Перший тур президентських виборів приніс поразку "помаранчевим" і переконливу перемогу кандидатові "Бойкот". "Бойкот" отримав 33% голосів всіх українців, а разом з кандидатом "Не підтримую жодного" і того більше.

Віктор Янукович має лише близько 25% симпатій, Юлія Тимошенко - менше 20%. Тим самим українці виявили активну і свідому політичну позицію, відкинувши нав'язуваний капіталом фальшивий вибір без вибору.

Все йде до того, що в другому кандидат "Бойкот" збільшить свою перевагу над майбутнім президентом, який навряд чи заручиться підтримкою більше 30% виборців і таким чином, отримавши низьку підтримку суспільства матиме невеликі шанси запровадити авторитарний режим на кшталт кучмового.

Зрештою, цим голосуванням українці показали, що хочуть значно більших змін, ніж зміна президента. Бажання змінити Систему соціальних, економічних і політичних відносин вже вилилося у революційні виступи 2000-го і 2004-го років. Виступи, головним змістом яких була вимога демократичних свобод.

І, здається, наступний виступ не у підтримку якогось кандидата у президенти, а за соціальні зміни.

"Помаранчева" п'ятирічка відкинула Україну назад у демократичному поступі. Невирішеними залишились питання, поставлені людьми на Майдані.

Але сьогодні поруч із загальнодемократичними вимогами все більшого звучання набувають питання соціальні. Робітники Херсонського машинобудівного заводу виступили проти приватизації свого підприємства, селяни готові взятися за вила у випадку продажу орної землі і приходу в село нових поміщиків, а міські мешканці все активніше протестують проти забудови своїх міст нуворишами.

"Голосування ногами", до якого вдалися українці на цих виборах, свідчить, що вони прекрасно розуміють - соціальна й економічна політика українського уряду у разі приходу до влади Партії Регіонів не зміниться порівняно з політикою "помаранчевих" і треба буде протидіяти новому наступу на громадянські і соціальні права великого капіталу, який тепер буде вестися під біло-синіми прапорами. Очевидно, соціальна боротьба українців складатиме головний зміст життя України найближчих років.

Бойкот і голосування проти всіх на цих виборах показує - все більше громадян починають усвідомлювати, що велика буржуазія не захистить їхні інтереси, що добитися свого ми можемо тільки самі.

Шукати альтернативу "помаранчевим" слід не у Партії Регіонів, Тигипкові, Яценюкові чи інших бізнес-кандидатах, а у самих собі - новому Соціальному Рухові.

СОЦІАЛЬНІ НАСЛІДКИ УКРАЇНСЬКОГО КАПІТАЛІЗМУ

На початку 90-х нам активно прививали думку про те, що економіка стане ефективнішою, якщо державне майно перейде до приватних рук, а до влади треба обирати лише заможних громадян. Вони, мовляв, вже накралися. Але той, хто має мільйон, завжди хотітиме мати мільярд. І мета приватних власників - зовсім не ефективність і модернізація економіки, а прибуток. Прибуток будь-якою ціною.

Проведена в Україні слідом за Росією ваучерна приватизація практично в момент передала переважну більшість "загальнонародного" добра у руки переважної меншості капіталістів. Те ж саме - перехід більшості продуктивної землі у руки невеликого числа латифундистів станеться і у випадку її продажу.

Результат перемоги капіталістичних відносин в Україні, що найбільш яскраво проявився саме у "помаранчеві" часи - стрімке збільшення вартості товарів і послуг, якість яких у кращому випадку залишилась на старому рівні. Практично зруйнована система доступної і безплатної медицини і освіти.

Наслідком цього є зубожіння більшості соціальних груп українців і надприбутки великих капіталістів, пов'язаних з державною владою. Соціальна прірва в Україні поглиблюється і загрожує соціальними потрясіннями.

ЩО РОБИТИ?

Українці на президентських виборах нанесли поразку "помаранчевій" буржуазії. Це, без сумніву, позитивний момент. Проте цією поразкою скористається інша фінансово-політична група. І це не може не наводити сум. Але ж має бути вихід із зачарованого кола, у якому "помаранчевих" змінюють "біло-сині", а тих - ще одне угруповання, пофарбоване у якийсь новий колір.

Рано чи пізно українці скинуть соціальну, економічну і політичну диктатуру різнокольорових. На жаль, це не буде просто, адже ніхто добровільно не захоче позбутися своїх надприбутків. І на сторожі цих надприбутків і далі стоятимуть президент, уряд, парламент, міліція і суди. Край цьому кольоровому калейдоскопу може покласти лише українська соціальна революція.

А поки що результати президентських виборів показали, що є соціальний запит на політичну силу, яка б відбивала інтереси продуктивних соціальних груп - від робітників і селян до дрібних підприємців. Новий Соціальний Рух.

Але поговоримо про це, коли кинемо останню грудку землі на труну "помаранчевих".

http://www.pravda.com.ua/columns/2010/02/5/4718004/

Автор: Кагарлицкий Борис

Иногда мне бывает жалко российских либералов. Ведь так сложно и неприятно жить в мире, где всё происходит совершенно не так, как должно. Представьте себе ученого, который ежедневно наблюдает, как яблоки, срываясь с дерева, взмывают к небу вместо того, чтобы падать ему на голову, руководствуясь законом всемирного тяготения... Так и русский либерал. Он твердо знает, что безупречные законы рынка и капитализма неизменно и постоянно должны обеспечивать всеобщее счастье и процветание, что частная собственность гарантирует расцвет свободы, а успех при капитализме неминуемо сопутствует самым лучшим, талантливым и предприимчивым. И с тем же постоянством в реальной жизни приходится наблюдать обратное.

Разумеется, законы рыночной экономики, свобода торговли и принципы капитализма не могут быть поставлены под сомнение. Что бы ни случилось, капитализм не виноват. Просто какие-то люди или обстоятельства постоянно и злонамеренно встают на пути у объективных экономических законов, мешая их реализации.И почему-то неизменно преуспевают в этом.

Применительно к отечеству фундаментальный тезис русского либерала состоит в том, что у нас нет «настоящего» либерального капитализма. Потому что при капитализме всё должно быть безупречно хорошо. А поскольку в реальной жизни если не всё, то, увы, слишком многое отвратительно плохо, значит, это не капитализм. Виноваты советское наследие, русские национальные традиции, татарское иго и византийское православие, коммунистическая пропаганда и отвратительная дикость публики, недостаток трудолюбия и избыток бюрократии. В общем – виноватых куча. Капитализм же невиновен. Ибо это – аксиома.

Трудно, конечно, через почти два десятилетия после начала либеральных реформ, всеобщей приватизации и открытия рынков настаивать, что капитализма в России совсем нет. Но тот капитализм, который наблюдается нашими героями в реальной жизни, какой-то неправильный. Как у Винни-Пуха, жаловавшегося, что покусавшие его «неправильные пчелы» делают «неправильный мед». Услышав подобные слова в двадцатый или в сотый раз, можно, конечно, потерять терпение. Но будьте снисходительнее. Тезис надо понимать в том смысле, что реальное господство капитала не соответствует идеальному представлению о либеральном капитализме, которое существует в воображении вашего собеседника... Насколько это идеальное представление соответствует хоть какой-то реальности, пусть не российской, а американской, бельгийской или хоть гренландской, если не XXI, то хотя бы XVIII века, собеседник не думает, ибо ни о чем этом не имеет ни малейшего представления – как немец из анекдота позапрошлого века, извлекающий «чистую идею верблюда» из глубин своего духа... Беда в том, что этот идеально-либеральный капитализм, придуманный российскими обломовыми, не только никогда не существовал, но и не мог бы существовать, так как противен здравому смыслу. В итоге получаются постоянные конфузы: множество русских эмигрантов в Америке жалуется, что там нет никакого капитализма, а всё кругом – сплошной социализм. Ну, а про то, что в Западной Европе (нынешней, посттэтчеровской) господствует социализм, у «наших» вообще нет никаких сомнений. В таком же духе высказывался один из эстонских лидеров, сетовавший, что «социалистический» Евросоюз мешает его маленькому гордому народу построить «настоящий либеральный капитализм». Хотите доказательств? Пожалуйста! Например, немцы и итальянцы, насквозь пропитанные «красной» идеологией, почему-то требовали от Эстонии ввести налог на прибыль. Разве это не чудовищно?!

Кризис последних двух лет обострил интеллектуальную болезнь русского либерализма до крайности, переведя ее в острую форму. В этом я в очередной раз убедился на прошлой неделе, когда редакция важного отечественного бизнес-канала пригласила меня поговорить о Всемирном экономическом форуме в Давосе.

Обстоятельство само по себе показательное. Года два назад приглашать на бизнес-телевидение подобных экспертов никому не пришло бы в голову. Но кризис спровоцировал моду на критический анализ. Вникать в сущность такого анализа, конечно, не требуется. Понимать – тем более. Но «критические голоса» должны звучать. Для полноты картины.

Основную мелодию, разумеется, задают голоса совершенно иного рода. Либеральные российские интеллектуалы в последнее время очень волнуются из-за Америки. Их пугает Обама. Это в Америке либерализм может быть левым и политически корректным. У нас в стране такое не принято. Наш либерал сразу и честно говорит то, что думает. Объясняет, что не надо отправлять гуманитарную помощь ленивым дикарям на Гаити или грустить по поводу каких-то незнакомых людей в Африке. А потому американский президент нашим комментаторам категорически не нравится. Во-первых, потому, что «черный», а во-вторых, потому что «красный». Последний тезис кажется им столь же очевидным, как и первый.

Вот и сейчас, угощаясь чаем перед выступлением в эфире, я выслушивал рассуждения своего партнера по диалогу, либерального экономиста, объяснявшего, насколько опасен Обама. У американского президента, как выяснилось – два греха. Он стремится увеличить участие государства в экономике, и он пытается ограничить государственную помощь частному бизнесу. Только законченный злодей и враг общества может пытаться ограничивать банкам доступ к правительственным деньгам. Но еще более преступно требовать контроля над тем, как банки этими деньгами распоряжаются, регулировать их деятельность и ограничивать бонусы их менеджеров.

Рецепт спасения мира прост и очевиден: дать людям, приведшим мировую экономику на грань краха, еще больше денег, чем раньше, и ни в коем случае не спрашивать их, как они собираются этими средствами распорядиться.

Меня такие разговоры всегда немного смущают. Неужели, уважаемые господа, вы поступили бы так же и со своими личными деньгами? Отдать их тем, кто уже однажды провалился, и даже не просить никакого отчета? Не кажется ли вам, что это немного рискованно?

Логика требует поставить простейший вопрос. Или рынок – безупречная саморегулирующаяся система, и тогда надо не клянчить бюджетные деньги, а просто ждать пока она сама себя исцелит (скорректирует). Или все-таки нет? В таком случае, быть может, следовало бы проявлять немного меньше доверия к банкам, корпорациям и их хозяевам?

В ответ на мои сомнения (очень, кстати, осторожно и вежливо высказанные) собеседник искренне изумился.

– Как можете вы не доверять людям, собравшимся в Давосе? – вопрошал он. – Ведь это как раз те самые люди, кто двигает вперед мировую экономику!

Как назло, я не удержался от нового сомнения. Мне-то всегда казалось, что экономику двигают вперед те, кто трудится, производя товары. Люди, которые работают. От такого замечания у моего собеседника просто глаза вылезли из орбит: при чем тут рабочие, какое они отношение имеют к производству?

Признаюсь, после такого вопроса ошарашен был уже я. Пока я ловил ртом воздух и пытался понять, не начались ли у меня слуховые галлюцинации, собеседник нанес мне новый, как ему казалось, решающий удар:

– Вы что, марксист, что ли? Такое только марксисту могло прийти в голову!

Я простодушно согласился. Да. Именно так. Марксист.

Кто бы мог подумать, что одно слово может возыметь столь тяжелый эффект? Услышав мое «да», собеседник впал в прострацию, на лице его выразился ужас, смешанный с недоверием, как будто ему показали черта или инопланетного монстра. И где? Прямо на бизнес-канале!

Нас вызвали в студию, где дискуссия, направляемая опытным ведущим, приняла куда более гладкий характер. Я пытался говорить о системных проблемах, которые в Давосе не хотят решать или даже обсуждать, а мне отвечали, что правильно не хотят, потому что никаких системных проблем нет, а весь кризис есть просто случайный инцидент – вроде того, как шел человек, споткнулся и сломал ногу. Теперь государство должно «лечить и кормить бизнес», пока он не встанет на ноги. Дорого, но что же поделаешь, другого выхода нет.

Бедный бизнес! Бедные посетители Давоса! Несчастные калеки и инвалиды!

На любые сомнения в правоте его тезисов либеральный экономист реагировал очень просто. Полезна ли Всемирная торговая организация? Несомненно. Да, есть другие мнения, «но они неверны». Раз неверны, то мы их и обсуждать не будем. «Пузыри» на финансовых рынках? Да откуда вы взяли? Нет никаких «пузырей».

Диалог начинал напоминать сцену из театра абсурда.

К счастью, это продолжалось не слишком долго. Эфирное время подошло к концу. Мне не терпелось поскорее покинуть студию, да и мой партнер по дискуссии, похоже, чувствовал себя неуютно.

Прощаясь со мной, ведущий программы явно пытался сгладить неприятное впечатление от передачи.

– Вы так убедительно говорили, – рассуждал он. – Так аргументированно. Непонятно, за что он вас обозвал марксистом?

– А я и в самом деле марксист, – повторил я.

Он не поверил.

Я вышел из студии на уличный мороз и побежал к метро. Мне хотелось побыстрее уйти от этого места. Театр абсурда хорош на сцене. В жизни он вызывает депрессию.

Рабкор.ру

Ситуация с выплатой зарплаты в коммунальном предприятии «Одессгорэлектротранс» достигла уровня катастрофы. За весь январь текущего года выплата производилась лишь один раз в размере 200 гривен. Это при том, что согласно статьи 24 Закона Украины об оплате труда, выплата заработной платы производится не реже двух раз в месяц через промежуток времени не более 16 календарных дней. До сих пор большинство работников не получило полностью зарплату за октябрь прошлого года. Общий долг перед работниками предприятия на начало года составлял более 5 млн. грн.

Начальство при этом кивает на Киев: правительство не перечисляет в местный бюджет компенсацию за перевозку льготных пассажиров. Городской общественный транспорт убыточен в большинстве стран мира, но он окупает себя по-другому, прежде всего в экологии гигантских мегаполисов. У нас же основная масса пассажиров билеты не покупает. Не платят за проезд пенсионеры, ветераны, инвалиды, дети. Студенты предпочитают приобретать льготные проездные билеты. Бесплатным проездом у нас пользуются также такие малообеспеченные категории граждан как сотрудники милиции, СБУ, судьи, прокуроры, народные депутаты и их помощники. По закону их перевозку должно оплачивать государство. Наше государство живет по принципу, высказанному когда-то президентом Л. Кучмой: «Кому я должен – я прощаю».

Чем в этих условиях занят профсоюз? 27 января прошла очередная отчетно-выборная конференция профсоюза. Главной задачей была имитация бурной деятельности по защите прав трудящихся. Перечисление писем, написанных в разные инстанции с просьбами оказать содействие в погашении задолженности по зарплате, вызывает скуку и смех. Льготные путевки в детский оздоровительный лагерь в летние месяца и материальная помощь, оказанная в течение года горстке избранных, никак не коснулись большинства работников троллейбусного и трамвайных депо. Для чего же тогда они состоят в профсоюзе?

А кто их будет спрашивать, состоять им или нет? При поступлении на предприятие работник автоматически зачисляется в профсоюз и с него автоматически высчитывают профсоюзные взносы. Большинство с этим мирится как установленным и незыблемым порядком вещей, считая профсоюзные взносы одним из видов государственных налогов. Когда спрашиваешь пожилых рабочих, для чего вам профсоюз, чаще всего можно услышать в ответ, что он оплачивает больничные. Хотя еще в 1998 г. Фонд социального страхования, которые производит выплаты по болезни, был передан из управления Федерации профсоюзов Украины в управление Кабинета министров, миф о том, что профсоюзы оплачивают больничные до сих пор гуляет среди рабочих.

Пример того как можно и нужно добиться выплаты заработанного, то есть погашения долга по зарплате показали в январе харьковчане. В аккурат за неделю до первого тура президентских выборов, 11 января работники «Харьковгорэлетротранса» остановили движение всех трамвайных и троллейбусных маршрутов всех четырех депо города. Несколько машин они вывели к зданию мэрии, где собрался митинг из 300 водителей, кондукторов и слесарей (всего в «Харьковгорэлектротрансе» работает более 3600 человек). Тут же появились представители созданной ещё при Кучме специальной конторы по недопущению и гашению забастовок – Национальной службы посредничества и примирения, которые не замедлили разъяснить бастующим, что согласно статьи 18 Закона Украины «О транспорте» запрещено прекращение работы (забастовка) работников транспорта, работа которых связана с перевозкой пассажиров. На что же должны жить люди, полгода не получающие заплату, чиновники НСПП объяснить забыли.

Сила рабочей солидарности доведенных до отчаяния пролетариев оказалась выше всех буржуйских законов и положений, победила все угрозы и посулы чиновников. Харьковский городской голова М. Добкин вынужден был выйти к бастующим и обещать в тот же день перечислить 28 млн. гривен долга, взяв их из местного бюджета. Лишь 13 января, когда деньги были выплачены всем работникам предприятия, движение трамваев и троллейбусов было полностью возобновлено. Городские власти, конечно, не могли оставить это без последствий: пытались завести уголовные дела на организаторов, сменили начальство и руководство профкома, допустивших такой «прокол». Но силу рабочего класса, силу проснувшегося великана они не забудут никогда. Когда именно осознают свою силу работники одесского городского электротранспорта, покажет уже ближайшее будущее. Выбор у них не велик. Логика развития капитализма показывает, что не далее как весной нас ждут новые классовые битвы.

Приносим извинения, но вынуждены перезалить часть наших архивных материалов.

Песня испанских анархистов времён Революции 1936-39 гг., на мотив "Варшавянки", фактически боевой марш легендарного синдикалистского профсоюза CNT - Национальной конфедерации труда.

Приносим извинения, но вынуждены перезалить часть наших архивных материалов.

Приносим извинения, но вынуждены перезалить часть наших архивных материалов.

Импортный робот, который работал уборщиком вместо Вертера, проник в прошлое и изменил его. Переместившись в начало 21го века, он создал излучатель, от которого люди стали сходить с ума, сидя у телевизора, они ели всякую дрянь и смотрели на телеуродов, которые завладели их разумом. Люди страдали базетизмом и метеоризмом, перестали изобретать, забыли про науку и космос, миелофон так никогда и не был придуман. Но в машине времени ещё оставалось два заряда, чтобы изменить будущее...

Революционная песня. Revolutionary song. Из мультфильма "Песни огненных лет" Исполнители песен: О. Сорокина, Л. Белобрагина