Тунис: Всеобщая забастовка работников гостиниц и турагентств

UGTT_logo_a Входящий в IUF профсоюз пищевиков и работников туристической отрасли Туниса FGAT-UGTT наметил на 1 ноября всеобщую забастовку работников гостиниц и турагентств и обратился за глобальной поддержкой. Со времени свержения режима Бен Али в частном секторе страны было заключено 51 коллективное соглашение. Однако работники туристической отрасли – сыгравшие важную роль в революции – по-прежнему не могут добиться от работодателей договоренностей об основных условиях труда в этом жизненно важном для Туниса секторе.

Поддержите их требования – отправьте сообщение властям и ассоциациям работодателей с призывом к немедленному началу переговоров! Воспользуйтесь специальной формой на нашем сайте — просто перейдите по ссылке http://www.iuf.org/cgi-bin/campaigns/show_campaign.cgi?c=613, заполните необходимые поля и нажмите "Отправить"

Перевод модельного письма (для информации)

Кому: Мохамеду Насеру, министру социальных отношений

Копия: Мехди Хуасу, министру торговли и туризма

Мохамеду Белажузу, президенту Федерации отелей Туниса

Мохамеду Али Туми, президенту Федерации туристических агентств Туниса

Уважаемые господа!

Я пишу вам, чтобы выразить свою поддержку намеченной на 1 ноября забастовке профсоюза FGATUGTT. Я считаю совершенно неприемлемым, что в то время как профсоюз UGTT заключил 51 коллективное соглашение в частном секторе, работники гостиниц и туристической отрасли, одной из важнейших для Туниса, по-прежнему не имеют колдоговоров. Я призываю вас предпринять все необходимые меры, чтобы обеспечить незамедлительное проведение переговоров с их профсоюзом в духе доброй воли, чтобы обеспечить достижение приемлемого для организации работников соглашения.

Всемирный союз пищевиков, работников сельского хозяйства и гостиниц

Євгенія Бош – перший прем’єр радянської України

Автор: А. З.

Бош_Євгенія_Богданівна Для більшості сучасних українців буде досить несподіваним дізнатися, що першою жінкою, яка очолила уряд України була не Юлія Тимошенко, а Євгенія Бош. Хоча її прізвище фігурує навіть у розділі «Історія» на офіційному інтернет-порталі Кабінету міністрів України, слово «Бош» для наших співвітчиників означає передусім марку німецької техніки, а не прізвище лідера більшовиків України 1917 – початку 1918 рр. Тоді її ім’я було оповите легендами і загадками.

Одну з них створив колишній гетьман України Павло Скоропадський, який у 20-х роках із гордістю писав у своїх спогадах, як він, тоді генерал-лейтенант царської армії і командувач 1-го українського корпусу, наприкінці листопада – початку грудня 1917 р. врятував Київ від наступу 2-го гвардійського корпусу «под предводительством агитаторши Бош». Євгенія Бош дійсно побувала у цьому корпусі, який тоді розташовувався на Поділлі, але 31 жовтня – 2 листопада 1917 р. В листопаді – на початку грудня 1917 р. Євгенія Бош знаходилася у Києві, де брала учать у крайовому з’їзді більшовиків України, була обрана до Головного комітету РСДРП(б) – Соціал-демократії України, та І Всеукраїнському з’їзді Рад, отже ніяк не могла вести 2-й гвардійський корпус із Жмеринки. Такою ж загадкою залишається і фраза зі споминів одного з офіцерів армії УНР про те, що після здобуття казаками Симона Петлюри київського заводу «Арсенал» 21 січня 1918 р., звідти вивели колону полонених, на чолі якої «гордо крокувала Євгенія Бош». Насправді документально підтверждено, що Євгенія Бош в січні 1918 р. знаходилася у Харкові, де перебував тоді перший радянський урад України – Народний Секретаріат, членом якого вона була. Очевидно офіцери та генерали тодішньої Української Народної Республіки вважали за велику честь воювати проти самої Євгенії Бош.

Хто ж така Євгенія Бош? Найдивніше те, що навіть у радянських підручниках та енциклопедіях про неї не дуже любили згадувати. Вона завжди належала до тих, хто мав свою думку і ніколи не боявся її захищати, навіть якщо ця думка суперечила поглядам Леніна або інших вождів більшовицької партії. Нащастя перед смертю у 1925 р. Євгенія Бош встигла написати книгу спогадів про революцію в Україні «Рік боротьби» та декілька автобіографічних листів до своїх доньок, які були видані у 1990 р. за рік до розпаду СРСР.

Отже 11 (23) серпня 1879 р. в с. Адрагіоли Одеського повіту Херсонської губернії в родині землевласника, виходця із Вюртембергу німця Готліба Майша та молдавської дворянки Марії Круссер, народилася дівчинка, яку назвали слов’янським ім’ям Євгенія. Готліб Майш давно вже працював механіком у поміщицьких маєтках Херсонщини, купив собі 150 десятин землі, ослов’янився та став називати себе Богданом Майшем. Всі його діти отримали місцеві імена – Надія, Олександр, Федір, Євгенія. Останній не минуло ще й десяти років, як батько помер. Через рік мати вийшла заміж удруге за його брата Федора Майша, аби земельна власність залишалася у родині Майшів. Вітчим був людиною заможною, мав 1000 десятин землі, але дітей від першого шлюбу вважав зайвими ротами. Тож не дивно, що вже у 16 років Євгенія виходить заміж за господаря невеличкої каретної майстерні у місті Вознесенськ Херсонської губернії Петра Боша. У 1897 р. Євгенія Бош стає матір’ю, в неї народилася донька Ольга, а через рік друга донька – Марія.

«Ну що ж, я люблю крайнощі! Та я й сама втілення крайнощі й не тільки нічого не роблю наполовину, але завжди переберу», — ця фраза з її автобіографічного листа може стати девізом всього життя професійної революціонерки й матері двох дітей. Як їй вдалося поєднати ці дві соціальні ролі, ще й залишатися при цьому жінкою? У 1914 р., перебуваючи на засланні в Іркутській губернії вона вступила у цивільний шлюб із київським більшовиком Геогрієм П’ятаковим, що був молодший за неї на 11 років, але закохався до нестями. Разом вони втекли через Владивосток у Японію, звідти у США, далі – в Швейцарію.

У 1917 році обидва повернулися у Росію. Георгія П’ятаков став головою Київського комітету РСДРП(б), а в листопаді 1917 р. виїхав до Петрограду, де був призначений Радою Народних Комісарів комісаром Державного банку Радянської Росії. Євгенія Бош стала народним секретарем внутришніх справ (міністром) у першому радянському уряді України – Народному Секретаріаті. Голову Народного Секретаріату вирішено було не обирати. Хоча Євгенія Бош користувалася найбільши авторитетом серед більшовиків України, й була навіть обрана депутатом Всеросійських Установчих зборів від Чернігівської губернії, поставити першим головою соціалістичного уряду України жінку більшовики не наважилися. Проте в одному з протоколів цього уряду таки вказано, що «об’єдувати роботу секретарств буде народний секретар внутрішніх справ».

Зараз звичною серед істориків стала версія, що увесь цей уряд був лише придатком до штабу Володимира Антонова-Овсієнка, народного комісара по боротьбі із контрреволюцією на Півдні Росії. Сам Антонов-Овсієнко був трохи іншої думки. У його «Записках про громадянську війну» читаємо: «Тов. Євгенія Бош, став народним секретарем внутришніх справ України, розпорядилася без усякої попередньої домовленості зі мною, усунути призначених мною комісарів». Більшо того, Бош повідомила про самоуправство Антонова Леніну, і той змушений був ставити Антонова на місце: «Тов. Антонов! Я получил от ЦИК (харьковского) жалобу на Вас. Крайне жалею, что моя просьба к Вам объясниться не дошла до Вас. Пожалуйста, поскорее свяжитесь со мной (прямым проводом – одним или двумя, через Харьков)…Ради бога приложите все усилия, чтобы все и всяческие трения с ЦИК (харьковским) устранить. Это архиважно в государственном отношении. Ради бога помиритесь с ними и признайте за ними всяческий суверенитет. Комиссаров, которых Вы назначили, убедительно прошу Вас сместить», писав Ленін 21 січня 1918 р.

Історія української революції 1917-1918 рр. містить у собі ще багато загадок і невирішених питань, так само як і біографія Євгенії Бош. Зараз можемо лише сказати, що вона, прошовши через багато опозицій, так і не вписалася у нову правлячу еліту, яку пізніше назовуть номенклатурою. У 1923 році, вже будучи важко хворою (роки тюрем та заслань на пройшли без сліду), Бош підписала «Заяву 46-ти», перший програмний документ Лівої Опозиції. Та й самогубство її на початку 1925 р. (розповідають, що з часів громадянської війни Бош зажди спала із револьвером під подушкою), ліві опозиціонери сприйняли як протест проти утвердження сталінської кліки.

Баллада об одобрении мира

Автор: Бертольд Брехт

Пусть я не прав, но я в рассудке здравом.
Они мне нынче свой открыли мир.
Я перст увидел. Был тот перст кровавым.
Я поспешил сказать, что этот мир мне мил.

Дубинка надо мной. Куда от мира деться?
Он день и ночь со мной, и понял я тогда,
Что мясники, как мясники — умельцы.
И на вопрос: «Ты рад?» — я вяло вякнул: «Да».

Трус лучше мертвеца, а храбрым быть опасно.
И стал я это «да» твердить всему и вся.
Ведь я боялся в руки им попасться
И одобрял все то, что одобрять нельзя.

Когда народу не хватало хлеба,
А юнкер цены был удвоить рад,
Я правдолюбцам объяснял без гнева:
Хороший хлеб, хотя дороговат.

Когда с работы гнали фабриканты
Двоих из трех, я говорил тем двум:
Просите фабрикантов деликатно,
Ведь в экономике я — ни бум-бум!

Планировали войны генералы.
Их все боялись — и не от добра
Кричал я генералу с тротуара:
«Техническому гению — ура!»

Избранника, который подлой басней
На выборах голодных обольщал,
Я защищал: оратор он прекрасный,
Его беда, что много обещал…

Чиновников, которых съела плесень,
Чей сброд возил дерьмо, дерьмом разил,
И нас давил налогами, как прессом,
Я защищал, прибавки им просил.

И не расстраивал я полицейских,
Господ судейских тоже я берег,
Для рук их честных, лишь от крови мерзких,
С охотой я протягивал платок.

Суд собственность хранит, и обожаю
Наш суд кровавый, чту судейский сан,
И судей потому не обижаю,
Что сам не знаю, что скрываю сам.

Судейские, сказал я, непреклонны,
Таких нет денег и таких нет сил,
Чтоб их заставить соблюдать законы.
«Не это ль неподкупность?» — я спросил.

Вот хулиганы женщин избивают.
Но, погодите: у хулиганья
Резиновых дубинок не бывает,
Тогда — пардон — прошу прощенья я.

Полиция нас бережет от нищих
И не дает покоя беднякам.
За службу, что несет она отлично,
Последнюю рубашку ей отдам.

Теперь, когда я донага разделся,
Надеюсь, что ко мне претензий нет,
Хоть сам принадлежу к таким умельцам,
Что ложь разводят на столбцах газет,

К газетчикам. Для них кровь жертв — лишь колер.
Они твердят: убийцы не убили.
А я протягиваю свежий номер.
Читайте, говорю, учитесь стилю,

Волшебною горой почтил нас автор.
Все славно, что писал он (ради денег),
Зато (бесплатно) утаил он правду.
Я говорю; он слеп, но не мошенник.

Торговец рыбой говорит прохожим:
Вонь не от рыбы, сам он, мол, гниет.
Подлаживаюсь я к нему. Быть может,
И на меня охотников найдет.

Изъеденному люэсом уроду,
Купившему девчонку за гроши,
За то, что женщине дает работу,
С опаской руку жму, но от души.

Когда выбрасывает бедных
Врач, как рыбак — плотву, молчу.
Ведь без врача не обойтись мне,
Уж лучше не перечить мне врачу.

Пустившего конвейер инженера,
А также всех рабочих на износ,—
Хвалю. Кричу: техническая эра!
Победа духа мне мила до слез!

Учителя и розгою и палкой
Весь разум выбивают из детей,
А утешаются зарплатой жалкой,
И незачем ругать учителей.

Подростки, точно дети низкорослы,
Но старики — по речи и уму.
А почему несчастны так подростки
Отвечу я: не знаю почему.

Профессора пускаются в витийство,
Чтоб обелить заказчиков своих,
Твердят о кризисах — не об убийствах.
Такими в общем представлял я их.

Науку, что нам знанья умножает,
Но умножает горе и беду,
Как церковь чту, а церковь уважаю
За то, что умножает темноту.

Но хватит! Что ругать их преподобья?
Через войну и смерть несет их рать
Любовь к загробной жизни. С той любовью,
Конечно, проще будет помирать.

Здесь в славе бог и ростовщик сравнялись.
«А где господь?» — вопит нужда окрест.
И тычет пастор в небо жирный палец,
Я соглашаюсь: «Да, там что-то есть».

Седлоголовые Георга Гросса
Грозятся мир пустить в небытие,
Всем глотки перерезав. Их угроза
Встречает одобрение мое.

Убийцу видел я и видел жертву.
Я трусом стал, но жалость не извел.
И, видя, как убийца жертву ищет
Кричал: «Я одобряю произвол!»

Как дюжи эти мясники и ражи.
Они идут — им только волю дай!
Хочу им крикнуть: стойте! Но на страже
Мой страх, и вдруг я восклицаю: «Хайль!»

Не по душе мне низость, но сейчас
В своем искусстве я бескрыл и сир,
И в грязный мир я сам добавил грязь
Тем самым, что одобрил грязный мир.

1930

Клуб классического и социального кино: “Шоу Трумана”

Понедельник, 31 октября, 18:30

Дом Медработников (улица Греческая, 20)

Вход свободный

YouChoise.ru_The_Truman_Show_5

Представьте себе, что вы вдруг начинаете понимать, что все вокруг вас — декорации, а люди — актеры, притворяющиеся теми, кем они вам кажутся. Весь ваш мир оказывается большим телесериалом, где вы исполняете главную роль, даже не подозревая об этом. Вся ваша жизнь — результат работы автора телешоу, которое вот уже тридцать лет смотрит вся планета, начиная с момента вашего рождения.

Мировая революция ближе, чем кажется

Автор: Денис Разумовский, КРИ, Москва, север

50719383 Банкирам и капиталистам не по себе, мир содрогается от массовых выступлений трудящихся и молодёжи: начавшиеся с Арабской весны протестные настроения, близкие к революционным, охватили Европу, породив движение «Возмущенных» в Испании, захваты площадей в Италии, Греции и Португалии. Через массовые выступления студентов в Британии они перекинулись в Новый свет, вылившись в акцию «Захвати Уолл-стрит».

Теперь эта волна расходится по планете, как круги по воде. Кажется, совсем скоро не останется уже ни одного уголка в мире, который не будет заражен протестами. И это происходит в то время, когда мировая экономика стоит перед началом второго пике рецессии.

Европа, США и Китай — ключевые регионы, положение в которых будет определять мировую экономическую и политическую ситуацию в целом на ближайшие годы.

Нокдаун Еврозоны

Проблемы Евросоюза отражают все противоречия капиталистической интеграции в условиях неравномерного развития отдельных его представителей. Первыми перед угрозой дефолта встали Исландия, Греция, Португалия и Ирландия — самые слабые экономики Еврозоны, за ними на очереди — Италия и Испания. Экономический рост же в наиболее развитых государствах замедлился до нуля, что свидетельствует о возобновлении рецессии.

Во всех Европейских странах с началом кризиса власть имущие выделяли огромные средства на спасение банков и финансового сектора. Когда же в бюджетах засияли дыры, то под ударом оказался социальный сектор. «Тройка» — Европейский совет, Международный валютный фонд (МВФ) и Европейский Центральный Банк (ЕЦБ) — потребовали от правительств принять жесткие меры экономии, которые представляют собой сокращение социального бюджета, а значит, резкое понижение зарплат, уничтожение миллионов рабочих мест и развал государственной системы медицины, образования и различных социальных служб. «Тройка» настаивает, чтобы только в одной Греции из 650 тысяч рабочих мест в государственном секторе осталось всего 250 тысяч. В случае невыполнения «тройка» пугает отказом в спасительных кредитах.

Вне Еврозоны капиталистические государства имеют возможность играть с курсом собственной валюты через инфляцию, понижая уровень жизни населения «по-тихому», однако у стран Еврозоны нет такой возможности, ведь валютную политику определяет наднациональная «тройка», подконтрольная в основном сильнейшим правящим классам Германии и Франции. Однако внутри лидеров Еврозоны также не существует единства мнений. Так, в Германии представители правящего класса не могут прийти к согласию. «Стоит ли поддерживать кредитами „бедные страны"?» — спрашивают одни. «Если не поддерживать, выход их из Еврозоны приведет к сокращению внутреннего рынка Германии с $332 млн. до $82 млн.», — отвечают другие. Похожие вопросы звучат и во Франции.

Пока «национальные» долги европейских стран растут как на дрожжах, Еврозона уверенно движется к своему бесславному концу: либо она будет сокращена до трех-четырех экономически сильнейших держав, либо полностью уничтожена. Любой дефолт по «суверенным долгам» поставит всю финансовую систему Европы на колени: первой ласточкой финансового кризиса стало недавнее банкротство бельгийско-французского банка Dexia, собственные средства которого на 39% состояли из греческих долговых обязательств. Второй по величине банк Германии, Commerzbank, имеет похожий показатель — 27%.

Американский пирог

Американский капитализм болен похожим штаммом кризисного вируса. Весь финансовый мир содрогнулся после новости о понижении кредитного рейтинга США. Агентство S&P объяснило свое решение не только тем, что долг США достиг $14,5 трлн., но и тем, что «эффективность, стабильность, предсказуемость американской политики и политических институтов заметно пошатнулись». Это прямое следствие противостояния между Бараком Обамой и Конгрессом США за повышение «потолка» государственного долга. Обама настаивает на очень небольшом увеличении налога для богатых, чтобы уменьшить дефицит бюджета. Ему противостоят республиканцы, ведомые меньшинством «Чайной партии» — радикальными буржуа, готовыми принять идею частичного дефолта США. Сама мысль о частичном дефолте крупнейшей экономики мира вызвала панику на биржах по всему Земному шару. А ведь если американский правящий класс не найдет способ остановить рост государственного долга, такая перспектива станет реальностью.

Тут и всплывает вопрос о сокращении бюджета. Региональные власти США уже начали проводить осторожные шаги в этом направлении. Нападки на профсоюзные соглашения в Висконсине подняли рабочих на борьбу и предвосхитили движение «Захвати Уолл-Стрит». Совсем скоро демократам ли, республиканцам ли — любой партии крупного капитала — придется приступить к полномасштабной нарезке пирога американского бюджета, поэтому можно не сомневаться в двух вещах: во-первых, буржуа себя не обделят, во-вторых, массы без боя этого не допустят.

Китайские пузыри

За кулисами благополучных показателей роста китайской экономики скрываются готовые прорваться «пузыри» огромных размеров. Даже буржуазный «пророк» Рубини не так давно заявил, что существует «значительная вероятность» «жесткой посадки» китайской экономики после 2013 г. Хотя официально внешний долг КНР оценивается в 30% ВВП — на первый взгляд, далеко не Греция, — однако, с учетом задолженности местных органов власти в провинциях, которые обладают определенной «самостоятельностью» в экономических вопросах, эта цифра подскочит уже до 89%.

Под маркой «социализма с китайской спецификой» давно уже существует «капитализм с пережитками госсектора» и жесткой диктатурой китайской Компартии, превратившейся в поставщика капиталистов и топ-менеджеров для капиталистических предприятий. Большинство предприятий, кроме железных дорог, связи и стратегических отраслей, давно уже частные. А между государственными учреждениями вовсю идет самая настоящая конкуренция. В такой ситуации политическая диктатура служит для усиления капиталистической эксплуатации рабочего класса.

Темпы роста ВВП последних лет были достигнуты за счет надувания гигантского «инфраструктурного пузыря» — строительства городов-призраков, в которых стоят 64 млн. пустых домов на 200 с лишним миллионов семей (больше, чем все население России!), наполненные товарами магазины без покупателей — туда ходят полупустые скоростные поезда для «белых воротничков». Надувание этого пузыря — это и есть пакет стимулирующих мер с китайской спецификой.

На этой почве неизбежно вырастают противоречия как между бюрократией, капиталом и трудящимися, так и между отдельными группировками в самой бюрократии — например, между представителями богатых и бедных провинций, что грозит перейти в рамки национальных конфликтов и может положить начало распаду страны. Возможное сдувание китайского «пузыря» неизбежно повлечет за собой громадные последствия в мировом масштабе. Это затронет крупнейших поставщиков китайской экономики — Австралию, Бразилию, Германию, а также потребителей — Европу и Америку.

Революционный прибой

Мировой кризис обнажает все противоречия капитализма и ставит вопрос: кто кого? Согласны ли трудящиеся затянуть пояса, которые все больше напоминают удавки, ради того, чтобы через неопределенное время капитализм начал свой разрушительный рост до следующего кризиса? И ответ эхом пронесся по планете: «нас — 99%, их — 1%», «не хотим своими жизнями оплачивать ваш кризис!». Классовая борьба снова на повестке дня. Подтверждение тому — акции солидарности с движением «Захвати Уолл-стрит», которые недавно прошли в более чем 600 городах по всему миру, что показывает глобальный уровень проблем, а значит, и глобальный способ их решения.

Русская революция учит, что цепь рвется в самом слабом звене, поэтому сегодня ключ к мировой революции находится в Греции, однако завтра он будет и в Испании, и в Италии, и в Ирландии, и в Британии, и в Америке, и в Китае. Крах Еврозоны, взрыв китайских пузырей, широкомасштабные сокращения бюджета или частичный дефолт в США — любые подобные события породят массовые движения протеста, политическую нестабильность, а значит, в революционных ситуациях недостатка не будет. Дело стоит за субъективным фактором: широкой партией рабочих и революционным руководством с правильной программой, тактикой и стратегией.

Любая успешная национальная революция, которая приведет к созданию рабочего государства, национализации промышленности и банков, к демократическому планированию, т. е. остановит кризис, уничтожив капитализм, запустит процесс социалистической борьбы в других странах. Протестная волна, которую мы наблюдаем сегодня, может стать увертюрой к революционной социалистической волне. Мировая революция намного ближе, чем кажется!

Запрошення на конференцію Лівої опозиції

Друзі, товариші та колеги!

o08 Від імені підписантів платформи КПД, Соціальної альтернативи та групи "Помідор" запрошуємо вас взяти участь у політичній школі та установчих зборах організації "Ліва опозиція": що відбудуться 19-20 листопада цього року в м. Одесі. Ви можете взяти участь в якості засновників організації чи гостей.

Просимо вас заповнити заявку на участь: https://docs.google.com/spreadsheet/viewform?formkey=dE9lV3NXU3BLY2V5SXBxYjN5RU56dlE6MQ

Тематика конференції лівої опозиції

19-20 листопада, м. Одеса

1. Інтереси, яких класів не варто представляти?

Класова структура сучасного суспільства, характер та прояви класової боротьби в ньому. Проблеми наступу олігархії на права трудового народу (законодавчі ініціативи влади та спалахи соціального протесту). Студентські протести. Стан свідомості та організованості робітничого класу (досвід Херсонського машинобудівного заводу, Кримтролейбуса, Полтавського ГЗК та інших підприємств). Ситуація в профспілках (ФПУ, КВПУ та інших). Як об’єднати зусилля марксистів та профспілок? На яких питаннях ми маємо зосередити пропаганду та організаційну роботу в робітничому середовищі? На яких цільових аудиторіях необхідно фокусуватися? В яких компаніях та ініціативах необхідно приймати участь та в якій якості? З якими гаслами?

2. Як не варто боротися за національну та гендерну емансипацію?

Діалектика напів-колоніальності та напів-імперіалізму. Чи є Україна імперіалістичною державою? Яким має бути відношення лівих до національно-свідомої олігархії та її силкувань до участі в імперіалістичних воєнних авантюрах та мирних інвестиційних проектах? Міфологія сучасного буржуазного націоналізму: вшанування «голодомору» та культ ОУН-УПА. Якою має бути наша відповідь? Сучасні національні проблеми України: непроста діалектика русифікації та українізації. Проблеми кримськотатарського народу. Антисемітизм. Буржуазний фемінізм та боротьба лівих за гендерну емансипацію. Проблеми сексуальних меншин.

3. Які медіа нам не потрібні?

Чи потрібен нам новий сайт і, якщо так, то який саме? Відносна ефективність фокусу на створенні та розміщенні в мережі текстів аналітичного та полемічного характеру, запрошень, закликів та новин. Налагодження систематичного виробництва мультимедійного контенту. Презентація пілотних випусків проекту «Гасла +». Сучасні технології Storify для взаємної ув’язки різних видів контенту з сайтів, відео-каналів та соціальних мереж. Порядок спільної роботи над сайтом лівої опозиції.

4. Яка організація нам не допоможе?

Революційний марксизм та існуючі спільноти ліво-налаштованої інтелігенції, суспільні організації та маргінальні секти ліворадикального спрямування. Плюси і мінуси використання легальних форм організації (буржуазні політичні партії, профспілки, громадські організації, тощо). Яка форма може бути найбільш ефективною для організації нашої взаємодії на засадах рівноправного та відповідального відношення одне до одного та до власних рішень. Що необхідно для забезпечення систематичної організованої роботи без надривів, авралів та перенавантажень? Як забезпечити відповідальне при прийнятті та виконанні рішень. Чи можемо ми домогтися, щоб в прийнятті рішень приймали участь лише ті, хто реально готовий взяти на себе відповідальність за виконання рішень організації та, водночас, щоб всі хто приймає реальну участь в роботі приймали повноцінну участь в прийнятті рішень?

5. Обговорення та прийняття декларації лівої опозиції, заснування громадської організації.

Обговорення та голосування поправок до проекту декларації лівої опозиції. Затвердження статуту, призначення відповідальних за реєстрацію в органах юстиції.

Проект Декларації Лівої опозиції

x_7b4db7d4 Двадцять років тому нам обіцяли капіталізм з людським обличчям. Те, що вийшло в результаті – радше нагадує зовсім іншу частину тіла. Нам розповідають, що це тому, що капіталізм в нас неправильний. Але чи може країна, цікава світові тільки залізом, насінням і азотними добривами, дозволити собі інший, «правильний»? Нам розповідають, що в усьому винна криза і треба просто перечекати. Та хіба історія не вчить нас, що капіталізм циклічний за своєю природою й великі кризи повертаються кожні кілька десятиліть?

Минуло двадцять років, з’явилося ціле покоління, що виросло при капіталізмі. Тепер нас набагато важче надурити. Ми вже знаємо, що у капіталістичній системі багаті багатшають, а бідні біднішають, і багаті не поспішають ділитися з бідними. Ми вже не віримо оповідкам про «державу для всіх», і бачимо, що чиновники й політики є слугами грошових мішків, але аж ніяк не нашими. Слово «реформа» викликає в нас не захват, як двадцять років тому, а побоювання: котре з прав і гарантій відберуть в нас цього разу?

Ми поволі навчаємось захищати наш конкретний життєвий інтерес. Протестні виступи останнього часу доводять, що питання боротьби за соціальні та громадянські права знову стають частиною політичного порядку денного. Проте, борючись проти «реформ» (чи, правильніше, «деформ»), відстоюючи своє право на гідне людської істоти життя, виступаючи проти існуючого положення – чи бачимо ми альтернативу? Різнокольорові політики заявляють про свою «опозиційність», але ми вже знаємо ціну таким заявам. Вони змагаються не за те, яким курсом йти країні, а тільки за те, хто саме з них провадитиме одну й ту саму політику. Партії, які називають себе «лівими», які начебто мали б відстоювати наші права, врешті знайшли своє місце у підтанцівці великого капіталу. Опозиції немає. Лівих теж. Але суспільство має таку потребу. Потребу в Лівій опозиції.

Тому ми створюємо нову, радикально-антикапіталістичну, інтернаціоналістичну, феміністичну та екологічну політичну організацію. Організацію, що висловлюватиме інтереси тих, чиї голоси не бажає чути капіталізм – людей найманої праці. Ми створюємо Ліву опозицію.

Суспільство потребує змін. Для змін потрібні чіткі пріоритети. Якщо ви вважаєте, що капіталізм може мати людське обличчя, то, як мінімум, один з них вже точно не розділяєте. Так, за часів бурхливого економічного зростання капіталізм може дозволити собі подарувати трудящим соціальні права й гарантії. Проте як тільки зростання змінюється спадом – постає загроза втрати не лише їх, але й елементарних засобів існування. Ця загроза вже підняла народи арабських країн до повстання. Не може бути людського обличчя в системи, в основі якої – бажання прибутку за будь-яку ціну. Якщо ми хочемо стабільного добробуту для всіх та сталого розвитку суспільства – ми мусимо вийти за межі капіталізму.

Ми не боремося за чесну владу. Будь-яка влада при капіталізмі напряму чи опосередковано підкуплена багатими й відчужена від суспільства своїми надмірними привілеями. Нас намагаються переконати, що єдина альтернатива капіталізмові – це тоталітарна держава, лякають привидами сталінізму та застою. Насправді, цей вибір – від лукавого. Неможлива свобода без справедливості, і справедливість без свободи. В усякому разі, так вважаємо ми – Ліва опозиція. Нам потрібен самоврядний соціалізм, в якому засобами виробництва володіє не купка бізнесменів, а маси трудящих – саме ті, хто й створює своєю працею, своїми руками й розумом, всі існуючі блага. Суспільство прямої демократії, в якому керувати економікою та суспільним життям зможе кожен, хто здобуває на життя працею.

Ми вже навчилися захищати наші права. Проте цього замало. Настає час переходити від оборони до наступу, бо тільки так можна здобути перемогу. А для цього необхідна ясна програма дій.

Наші цілі

1) Пропаганда соціалістичних поглядів. Солідарність і рівність для нас – це не просто красиві гасла, але єдині умови розвитку як суспільства в цілому, так і кожної окремої людини. Комусь може здатись, що ми не можемо розглядати проблеми з точки зору роботодавців. І ця підозра абсолютно вірна. Наша мета – пріоритет прав трудової більшості. Ми прагнемо сутнісного оновлення українського лівого руху, й водночас – повернення до його історичного коріння, скомпрометованого сталінізмом та радянською епохою. Ми шукаємо альтернативу капіталістичному Вавилону, модель майбутнього, ґрунтованого на соціалізмі та прямій демократії. Ми не ностальгуємо за СРСР й критично оцінюємо створене у ньому суспільство, але водночас визнаємо досвід і визвольний потенціал Революції 1917 року й революційних процесів, які відбувалися у Радянській Україні та інших радянських республіках у 20-х роках.

Ми – антиімперіалісти та інтернаціоналісти.

Дискримінацію за національною чи будь-якою іншою ознакою ми розглядаємо як не лише антигуманне, але й вигідне пануючим класам явище. Соціалістична альтернатива капіталізму може будуватися тільки на реальній солідарності всіх груп людей праці незалежно від мови, статі, раси, національного походження чи інших особливостей. Інтернаціоналізм для нас не обмежується вузьким колом «братських народів», й означає прагнення до збереження й розвитку багатоманітності людської культури всіх груп.

2) Захист соціальних і громадянських прав працюючої більшості. Основні трудові, житлові права, право на безкоштовну освіту й медицину були здобуті завдяки революціям минулого. Ми знаємо, що свого часу саме Радянський Союз був країною, котра одна з перших визнала численні громадянські й політичні свободи. З кінця 20-их років, з утвердженням епохи сталінізму і до розпаду СРСР, ці права перетворювались на порожню декларацію. Сьогодні ж влада намагається ліквідувати навіть згадку про численні гарантії, побоюючись, що народ зможе використати їх на свою користь. Ми розглядаємо себе нерозривно від профспілкового, студентського та будь-якого іншого низового руху, який базується на усвідомленні широкими масами своїх справжніх інтересів. Ми зацікавлені у всебічному розвитку низової самоорганізації трудящих. Задля цього ми працюємо у профспілках, а також в організаціях та мережах соціальних протестних рухів. Нашою метою не може бути невдоволення окремим звуженням наших прав, а лише цілісна критика неоліберальної політики, яка допускає економію на людському житті.

3) Розвиток наступу за наші права:

— Розширення прав працівників і профспілок (запровадження робітничого контролю на підприємствах, надання законодавчої ініціативи профспілкам)

— Побудова справедливого інформаційного суспільства (скасування комерційної таємниці, скасування права інтелектуальної власності на продукти мистецтва й науки, використання мережі Інтернет для доступу кожного до суспільного управління, контролю за органами влади та економікою)

— Захист довкілля (отримання прибутку не може бути виправданням для шкоди навколишньому середовищу, розвиток альтернативної енергетики)

— Зміцнення самоврядування (децентралізація влади, підзвітність представників влади, можливість блокувати рішення місцевої влади з ініціативи громади)

4) Боротьба за побудову соціалістичної економічної системи. Економіка має слугувати всьому суспільству, а не капіталістам, які утримують власність лише за допомогою апарату примусу. Результати народного господарства мають спрямовуватись на забезпечення корінних людських потреб, освіту, науку, охорону здоров’я, а не поповнювати прибутки окремих капіталістів. Держава як апарат насилля «представників народу» над самим народом має відійти в минуле.

Час безсилого викриття злочинів капіталізму минув. Настав час виконувати вирок історії!

Україна має право на гідне життя. Україна має право на самоврядний соціалізм.