Народний фронт визволення Палестини засуджує масові вбивства людей режимом Каддафі

pflp_09102132 Заява Народного фронту визволення Палестини від 22 лютого 2011 року

Народний фронт визволення Палестини вимагає негайно припинити бомбардування та масові вбивства, спрямовані проти героїчного лівійського народу, й засуджує вбивства демонстрантів, вчинені режимом Каддафі.

НФВП вимагає захисту лівійського народу та його прав, й наголошує на своїй підтримці вимог народу Лівії та арабських мас, що борються проти корупції та диктатури за свободу, людську та національну гідність, демократію та соціальну справедливість.

Фронт вимагає негайно припинити криваву агресію та придушення, й закликає всі сили, що виступають за права та людську гідність в Арабському світі, та відповідні міжнародні організації негайно вжити заходів, щоби зупинити кровопролиття на просторах і вулицях Лівії. Фронт заявляє, що злочинний режим дбає лише про власну владу та добробут за рахунок уярмлення батьківщини та її народу.

Фронт закликає до широкої вселюдської та національної солідарності з народом Лівії, закликаючи всіх прийняти участь у мітингу, який скликається Мережею неурядових організацій та Національними й ісламськими силами на майдані Манара у Рамаллі, щоби висловитися за припинення окупації та розділення, а також заради солідарності з арабами у Лівії та арабськими масами у всіх країнах.

Переклад Сергія Іщенка

Англомовний текст

Арабський текст

Zaz, la toy session : je veux

Изабе́ль Жеффруа́ (фр. Isabelle Geffroy, род. 1 мая 1980) — французская певица, известная под псевдонимом ZAZ. Более всего известна своей песней Je veux («Я хочу»). В своем творчестве использует и смешивает жанры: эстрадная песня, джаз, фолк, акустическая музыка. Её сингл «Je veux», текст которого бросает вызов обществу потребления. Телеканал TF1 выбрал «Je Veux» любимой песней французов 2010 года. ZAZ была приглашена в престижную музыкальную труппу «Les Enfoirés», которая направляет свои доходы в помощь бедным, и в конце января выступила в ежегодном концерте труппы в Монпелье.

Дайте мне апартаменты в гостинице Ритц — не хочу!
Дрогоценности от Шанель — не хочу!
Дайте мне лимузин — зачем мне он? папапа.

Дайте власть — зачем мне она?
Усадьбу Нефчател — это не для меня.
Подарите Эйфелеву башню — зачем мне она? папапа.

Я хочу любви, наслаждения, счастья.
Ваши деньги меня не сделают счастливой.
Я предпочту умереть положив руку на сердце. папапа
Примите мою свободу и забудьте все ваши клише. Добро пожаловать в мою реальность.

Неонацисты напали на противников подорожания образования

Ультраправые напали на организаторов акции против коммерционализации образования, проходившей под Верховной Радой. Нападение 10 наци-скинхедов на 10 студентов произошло в районе метро «Контрактовая Площадь». Среди пострадавших – член независимого профсоюза «Пряма Дія» Андрей Мовчан и глава Студколлеги Киево-Могилянской академии Егор Стадный. Пострадала также случайная прохожая. „Провокация могла бать проплачена властями для запугивания левых и студенческих активистов”, — сообщает Андрей Мовчан.

Конфликт с ультраправыми наметился еще во время митинга: туда пришли около 40 сторонников партии „Свобода” и Социал-Националистической ассамблеи. „Милиция изначально стала в защиту неонацистов, позволив им находиться на акции и кричать ксенофобские лозунги, — заявляют участники акции . – При этим сотрудники органов были предупреждены в мегафон о нежелательности провокаторов. К тому же сотни студентов кричали «Нет партиям»”. В отличие от студентов, праворадикалы скандировали антисемитские нецензурные лозунги. Свое присутствие в акции «свободовцы» мотивировали враждой к министру Табачнику и всем лицам еврейской национальности.

«Неонацисты попытались «украсть» у студентов акцию, придя на анонсированное место сбора, естественно, ни с кем не согласовывая своего участия, — сообщил активист «Прямого Действия» Сергей. — Нападавшие питают особую ненависть к представителям профсоюза «Пряма Дія», многие из которых являются сторонниками левых и антифашистских взглядов». Студент подчеркнул, что сейчас во всем мире наблюдается тенденция к коммерционализации образования, потому лозунг интернациональной солидарности является как никогда актуальным.

Ранее организаторы акции декларировали запрет посещения акции любыми партиями, а также ультраправыми. «Мы не хотим, чтобы студентов использовали политиканы, а их недовольство направлялось в русло межнациональной вражды», — сказал Алексей, другой представитель «Прямої Дії». Партии, в то числе «Свобода», сейчас неспособны координировать социальные протесты, потому неоднократно использовали подобные грязные методы, добавил он.

Всего акцию посетили около 300 человек. Законопроект «О высшем образовании», который стал поводом для протеста, позволяет ежегодно повышать плату за контрактное обучение и не предусматривает гарантии поступления на бюджет для студентов заочной и вечерней формы.

Пресс-служба профсоюза Пряма дія

Туніс, Єгипет: Революційний процес світового масштабу

Міжнародний комітет Четвертого Інтернаціоналу на своїй щорічній зустрічі наприкінці лютого 2011 року одноголосно ухвалив наступну заяву.

image005 1. Надзвичайна перемога єгипетського народу над Мубараком стала наступним кроком в історичному ряді після Туніської революції, що поклала край існуванню режиму Бен Алі. Протягом усього лише декількох днів, ударна хвиля цих народних перемог поширилася на весь Арабський регіон та за його межі, справляючи вплив на класову боротьбу по всьому світу. Демонстрації, страйки, збори, комітети самооборони, мобілізації профспілок, студентів, демократичних об’єднань з незламною рішучістю зіштовхнулися з державним апаратом, в першу чергу з поліцією. Мільйони тунісців та єгиптян почали діяти, щоби скинути диктаторів, та продовжують мобілізуватися, щоби тримати свої революції під контролем.

2. Це процес перманентної революції, що сполучає у собі соціальний, демократичний, національно-визвольний виміри, й поширюється на міжнародний рівень. Наслідки світової економічної кризи, поєднані з диким пригніченням та безсоромною корупцією диктатур, об’єднали разом найбільш упосліджені верстви народу: організований робітничий клас і середні верстви, молодих і старих, жінок і чоловіків. Туніські та єгипетські маси не могли далі терпіти економічні системи, що маргіналізували їх. Як і у багатьох сусідніх країнах, включення до капіталістичної глобалізації призвело до економічного зростання, яке, однак, не створювало робочих місць, а навпаки, призводило до безпрецедентної концентрації багатства, нерівномірного розвитку країни та загальної деградації умов життя та праці.

Однією з головних причин цих революцій став вибух цін на продовольство в останні декілька років. Швидкий процес кліматичних змін призвів до поточної світової продовольчої кризи, особливо у таких країнах, як Туніс. Економічна лібералізація, нав’язана МВФ, СОТ і ЄС призвела до зростання тимчасової зайнятості серед робітників. Різке скорочення державних послуг та масове безробіття найбільше вразили молодь – випускників вузів. Із закриттям кордонів Європейським Союзом і, відповідно, втратою можливості емігрувати, а також скороченням ринку праці у країнах Перської затоки, будь-яка перспектива вирватися зі злиднів остаточно зникла.

Водночас мало місце різке придушення свобод та демократичних прав з боку поліцейської держави, яка нав’язувала загальний соціальний контроль. Той факт, що парламентські представники «опозиційних» партій толерувалися туніською та єгипетською диктатурами виключно в якості фантомів, а діяльність громадянських асоціацій або профанувалася або гальмувалася, призвів до неможливості прояву невдоволення через ці канали. Це створило ситуацію, коли між диктатурою та населенням лишилася тільки фігура автократичного лідера та відданий йому дикий репресивний апарат. І, нарешті, бандитський стиль функціонування кланів у владі завершив делегітимізацію режимів.

Крім того, ці два режими відзначалися своєю співпрацею з сіоністським ізраїльським урядом, що ще більше дратувало населення, яке співчувало стражданням палестинського народу.

Перед лицем усіх цих несправедливостей, страйки та соціальні вибухи множилися в останні роки, що дозволило накопичити досвід, але поки не дозволяло зламати стіну страху більшості населення. Ця стіна була зламана у декілька тижнів, і, попри чималі жертви, туніський народ, а потім за його прикладом і єгипетський народ, вели безперервний бій до уходу диктаторів Бен Алі та Мубарака.

3. Цими перемогами народи Арабського регіону проявили дивовижну гідність, вони повернули на політичну сцену демократію та класову боротьбу, вирвавшись нарешті з пастки смертельної альтернативи (або комбінації) авторитаризму або ісламізму, в якій вони перебували тридцять років. Пригнічені класи, і, в першу чергу, робітничий клас регіону, здобули знаряддя ствердження демократичних свобод, жінки – знаряддя відстоювати свої права та рівність з чоловіками. Робітники отримали можливість боротися на значно вищому рівні проти неоліберальної програми надекспуатації, та глибоко дестабілізувати можливості, за допомогою яких американські та європейські імперіалісти зберігають свій контроль над регіоном, зартикульовані у Державі Ізраїль. Ізраїльський режим та всі його фракції не помилялися, коли вимагали від Заходу підтримувати диктаторів до самого кінця.

Революції в Арабському регіоні показали потенціал соціальної емансипації, масової боротьби проти несправедливості. Активна роль жінок у цих мобілізаціях є безпомилковою ознакою. Вона робить можливою боротьбу проти расистських та ісламофобських кампаній під гаслом так званого «зіткнення цивілізацій», що намагаються примусити нас повірити, що мобілізація арабсько-мусульманських народів може тільки відкрити шлях фундаменталізмові.

Ця динаміка справить вплив на весь світ. Вона вже вплинула на ситуацію в Йорданії, Ємені, Бахрейні, у Сирії, у Лівії, в Алжирі, Марокко і у Мавританії, навіть якщо неможливо передбачити точний ритм і те, в якій послідовності впадуть режими, враховуючи, що боротьба у кожній країні має свою специфіку. Особливо швидко розвивається ситуація у Лівії, де режим атакував населення військовими літаками та гелікоптерами, і вже вбив понад 500 чоловік. Потрібна наша повна солідарність.

Ці революції створили нові більш сприятливі умови для боротьби палестинців, боротьби, яку Четвертий Інтернаціонал схвалює та підтримує. Єгипетська революція впевнено вносить до порядку денного припинення злочину проти людства, відомого як «блокада Гази». Відповідь сіоністської держави може стати жорсткішою та брутальнішою. А значить – треба посилювати мобілізацію, щоби завадити цьому.

Динаміка цих революцій надихає також боротися проти диктатур в Ірані і навіть у далекому Китаї, де опозиціонери в якості відправної точки використовують методи координації, застосовані у Тунісі та Єгипті, наприклад, використання соціальних мереж. Вона обов’язково надихне до мобілізації емігрантські громади з Арабського регіону, які зазнають надексплуатації та пригнічення у передових капіталістичних країнах. Сьогодні більш ніж будь-коли ми мусимо стати пліч-о-пліч з цими групами населення.

Але ці процеси можуть також мати ще більш глобальні наслідки у тих самих імперіалістичних країнах, де робітники та молоді люди стають на боротьбу проти заходів суворої економії, часто не бачачи шляху до успіху: вони демонструють, що революція знизу можлива у ХХІ столітті, що вона здатна повалити політичний режим, який здавався нездоланним, й завоювати те, що ще вчора здавалося недосяжним!

4. Виграші з цих процесів, безумовно, досить нестійкі що в Тунісі, що в Єгипті, але надзвичайно важливі для майбутніх подій. Ґрунтуючись на останньому народному досвіді, а також тривалому включенні радикальних лівих у профспілки, самоорганізація потужно розвинулася, коли це було потрібно для демонстрантів або мешканців бідняцьких районів, щоби захистити себе від дій поліції та ополченців режиму: у Тунісі від Сіді-Бусаіду до бідних кварталів великих міст та туніського Касбах, у Єгипті від майдану Тахрір у Каїрі до бідних кварталів Суецу, Мансуру або Олександрії. Ми бачили сцени, які важко було навіть уявити собі ще за декілька днів до подій: мусульман і коптів, які захищають молитви одне одного; «сині комірці» та молоді інтернет-серфери, жінки та священнослужителі, письменники й таксисти стояли пліч-о-пліч у місцях, що зазнавали атак посіпак Мубарака. Люди досягли успіху у дестабілізації армії, систематично намагаючись брататися з солдатами.

Диктатори втекли, керівництва партій влади зламалися під тиском мобілізацій. Народна мобілізація триває. У Тунісі найбільш корумповані лідери підлягають кримінальному переслідуванню, кошти та майно RCD (Демократичне конституційне об’єднання, правляча партія країни при президенті Бен Алі – С. І.) вилучені, а її будівлі перетворені на народні будинки. Більшість політичних в’язнів звільнені. Хоча поліцейські апарати двох країн і не були демонтовані, вони дезорганізовані. Працівники міністерств почали здійснювати контроль над своїми керівниками, як це сталося у туніському міністерстві закордонних справ, співробітники якого домоглися відставки свого міністра, якому високу оцінку давала міністр закордонних справ Франції Алліо-Марі. Чимало туніських губернаторів, мерів та посадових осіб вимушені були подати у відставку. Туніські маси навіть вимагали відкликання новопризначеного французького посла після його неоднозначних заяв! Багато тимчасових працівників цивільних служб отримали постійні посади; капітал найбільш корумпованих керівників підприємств Тунісу був націоналізований. Подібні процеси тривають і в Єгипті. Цивільним службовцям підвищили зарплату на 15%; попри погрози нового режиму, триває безліч робітничих страйків.

5. Звичайно, панівні класи не залишатимуться інертними, їхня протидія революційним процесам активно зростатиме. У Тунісі «нейтральність» армії та втеча Бен Алі були зрівноважені приходом до влади прем’єр-міністра Ганнуші та багатьох лідерів RCD, який мав бути легітимізований входженням до уряду декількох опозиційних партій та провідної профспілки UGTT (Загальне об’єднання трудящих Тунісу – С. І.). Заперечення цього і народна мобілізація змусили сформувати другий уряд, в якому із представників верхівки RCD залишився тільки прем’єр-міністр. Але новий режим консультується з керівниками французького імперіалізму, він, разом з туніськими капіталістами й армією, застосовує усю свою енергію, щоби переконати робітників відновити працю «як раніше». Були оголошені загальні вибори через 6 місяців.

В Єгипті відповідну роль грає армія, яка безпосередньо забезпечує «перехід», з загрозливим Сулейманом в якості міністра внутрішніх справ, відомим усім катом, другом Ізраїлю та агентом ЦРУ. Там також людей закликають поводитися мудро, щоби не відлякувати туристів та іноземних інвесторів, обіцяючи вибори за декілька місяців та… погрожуючи відновленням репресій.

Уряди Саркозі та Берлусконі, які тільки погіршили стан справ своєю підтримкою Бен Алі до самого кінця, перебувають на передовій Європейського Союзу у наш час, вимагаючи оживлення бізнесу і повернення до поліцейського блокування мігрантів. Адміністрація Обами набагато гнучкіша: не маючи передбачуваного контрольованого руху в Єгипті, вона претендує на частковий збіг інтересів з масовим рухом. Проте її тісні зв’язки з армією перетворюються на постійну загрозу для єгипетського революційного процесу, зокрема, можливі вимоги тримати закритим палестинський кордон у Газі. Більш за все міжнародні інституції вимагатимуть гарантій відносно руху у Суецькому каналі та поваги до основ сучасного капіталізму: виплати державного боргу (завідомо несправедливого), поваги до суцільної відкритості для іноземних капіталів та продукції, продовження дерегуляції економіки.

6. У цьому процесі вся система має бути ліквідована з метою встановлення демократичних прав і свобод, таких як право на свободу слова, право на страйк, право на демонстрації, плюралізм асоціацій, профспілок і партій, ліквідація інституту президентства та створення революційного тимчасового уряду. Сьогодні необхідно розпочати процес вільних виборів до установчої асамблеї.

Для того, щоби все це не зупинив новий режим олігархії, цей процес має ґрунтуватися на організації народних комітетів, координаційних органів та рад, сформованих населенням. В цьому процесі антикапіталістичні сили захищатимуть ключові вимоги програми розриву з імперіалізмом та логікою капіталізму. Серед таких вимог – задоволення життєвих потреб знедолених класів (хліб, зарплата, робочі місця); перебудова економіки на основі фундаментальних соціальних потреб, безкоштовні та адекватні публічні послуги (освіта, охорона здоров’я), права жінок, розширення соціального захисту від безробіття, медичної допомоги та пенсій, радикальна земельна реформа, соціалізація банків та командних висот економіки, скасування боргів, національний та народний суверенітет.

Така програма уряду, що перебуватиме на службі робітників та населення, пропонується у Тунісі Лігою робітничої лівої. Вона входить до складу Фронту 14 січня, який згуртував ліві сили, що протистоять урядові Ганнуші та борються за демократичні свободи, Установчі збори та вдоволення основних потреб. Таку програму також захищають у Єгипті революційні сили, що перебувають у процесі перегрупування.

7. Народи Тунісу та Єгипту, і всі народи Арабського регіону досі потребують нашої солідарності у боротьбі за демократичні свободи. Вони потребують навіть більшої нашої мобілізації, щоби послабити лещата імперіалізму, у таких справах, як відмова від виплати закордонних боргів попередніх режимів, повернення майна та фінансових активів диктаторів, захист національного суверенітету народу проти тиску міжнародного капіталізму, скасування міжнародних угод, укладених попереднім режимом у сферах військової співпраці, безпеки та міграції. Революційні сили всього світу також мають нагальне завдання налагоджувати усі можливі зв’язки з профспілками, народними організаціями та об’єднаннями, антикапіталістичними організаціями цих країн, щоби допомогти консолідації та прогресу революційного процесу, підтримати самоорганізацію людей. Революція, що відбувається в Арабському регіоні – це наша боротьба!

Ми також підтримуємо наступні ініціативи:

— звернення Асамблеї соціальних рухів, що відбулася під час Всесвітнього соціального форуму у Дакарі до світової громадськості щодо акцій солідарності з революціями в Арабському регіоні 20 березня (річниця вторгнення до Іраку у 2003 році);

— конференцію революційних організацій Арабського регіону у Тунісі, що скликається LGO (Лігою робітничої лівої – С. І.) 25-27 березня;

— Середземноморську антикапіталістичну конференцію, яку скликає NPA (Нова антикапіталістична партія у Франції – С. І.), що відбудеться у Марселі 7-8 травня.

Амстердам

22 лютого 2011 року

Англомовний текст

Переклад Сергія Іщенка

Год власти Януковича. Левый взгляд

Автор:Владимир Задирака

yanyk У Виктора Федоровича есть одно положительное свойство. Он не Юлия Владимировна, хотя и реализует политику, которую пунктирно обозначила эта дама во время премьерства. Это все чем нынешняя власть лучше предыдущей. У них одни родимые пятна на двоих. Власть не реформирует систему, а проводит «изменения» в пользу богатых и очень богатых. Так же было бы и при правлении лидера БЮТ. Только риторика была бы несколько креативнее, а манера произнесения речей истеричнее, а вот суть все та же. Реакционая и капиталистическая.

Архитектурные планы «дома, который построил Янукович» были известны уже год назад. И прогнозы пессимистов оправдываются. «До тех пор пока власть была разобщена, дикого капитализма можно было не опасаться. Конечно, повышения энергетических тарифов, роста цен на коммунальные услуги и товары избежать не удалось бы при любом раскладе, но и заняться вплотную «завершение рыночного транзита», о котором говорит идеолог людоедского неолиберализма Анатолий Гальчинский не вышло бы. Теперь руки части буржуазных «элит» развязаны, и они смогут заняться тем чем занимались в 90-х. Грабежом бедных». ( «Янукович в посудной лавке»)

Трудовой кодекс в первом чтении приняли при оранжевых. А скоро кодекс, ограничивающий права наемных работников  поставят на голосование в парламенте при власти  коалиции "стабильность и реформы". Уже принятый закон «про социальный диалог» писали вместе бело-красные и бело-голубые и делали это еще при «старой власти». Довольно занятный проект, который ограничивает полномочия профсоюзов и реализует старые  идеи Муссолини и других фашистов в деле строительства корпоративного государства. Закон, ограничивающий право на мирные собрания, был написан под БЮТ. По нему должны были разгонять митинги оппонентов. Инициативы Вакарчука в сфере коммерциализации образования нашли понимание у нынешнего главы минобразования Табачника. Если в вопросах идеологии образовательное ведомство изменило свою политику, то в сфере утверждения рыночных отношений и экономии на людях даже превзошло предшественников. Постановление 796 – брат-близнец аналогичного постановления «оранжевого» Вакарчука, а усилия прилагаемые к "деформе" образования еще больше.

Во всех описанных случаях действует классовая логика. Сокращение числа абитуриентов на следующий год – это метод латания бюджетных дыр на столько же антинародный, как и повышение пенсионного возраста для женщин или возвращение пени за ЖКХ. Правящий класс давно хотел заставить платить бедных.  МВФ доволен. Впрочем, правительства держатся не с помощью международных финансистов или фальсификации выборов. У режима должна быть социальная база, а она уменьшается на глазах. Кстати, когда она окончательно истончится, то СБУ и МВД не помогут.

Для президентства Януковича характерны неолиберализм и авторитарный корпоративизм. Государство уходит из социальной сферы. Тигипко в роли министра «собеса» более похож на главу ликвидационной комиссии социального государства, чем на человека пекущемуся о благосостоянии бедных. Профсоюзы, подконтрольные регионалам, служат государству и капиталу. Репрессивный аппарат наращивает мускулы. За счет бюджета увеличивается финансирование силовиков и личной обслуги верхушки. «СБУ получит примерно на 20% больше средств, чем в прошлом году. МВД может рассчитывать на дополнительное финансирование в размере скромных 15%.»

Регионалы играют с огнем. «Налоговый Майдан» и студенческие протесты показывают, что власть сталкивается с сопротивлением. Причем там, где его вроде бы не должно было бы быть. Это не происки оппозиции. Мы имеем дело с формированием вполне отчетливой позиции классов и социальных групп. В Тунисе и Египте президентов свергли не политики. В политику возвращается пролетариат.

Культурная политика и идеология «партии власти» показывает, что она неспособна  опереться ни на национальную мифологию, ни на западный либерализм. Некоторые идеи настолько архаичны, что их просто постыдился европейский консерватор, а повторить мог только убогий украинский нацдем. Вадим Колесниченко с одной стороны участвует в грантоедском «антифашизме», а с другой говорит о неприемлемости части«прав человека», которые противоречат национальным и религиозным традициям. Когда такие вещи пишет дипломированный юрист, то это уже не бред сивой кобылы, а попытка пересмотреть политико-правовые результаты 1945 года. Таким образом, Вадим Колесниченко, как один из идеологов партии Регионов, возвращается к концепциям ДОВОЕННЫХ европейских правых, заложившим основу для становления авторитарных и тоталитарных режимов. Довольно странное сочетание. «Антифашизм» и предфашизм в одном флаконе. Поездки Азарова к европейским социалистам, при откровенно клерикальном и не очень демократичном характере идеологии ПР, указывают на неадекватность и нынешней власти, и современной европейской «социал-демократии».

Отдельного упоминания заслуживают «интересные культурные инициативы» Табачника. Собственно, его политика по выдавливанию национал-демократической интеллигенции могла бы заслужить похвалу, если бы он сам не был реакционером. Поскребите рядового нацдема и вы найдете под скорлупой ксенофоба и расиста. Впрочем и сам Табачник,презентующий прорусских «как бы левых», не лучше. Сам-то он может к евреям или гомосексуалистам относится нормально, но его оценки галычан как этнической группы, которые стали поводом для «антитабачной кампании» откровенно расистские.

Среда украинских прокремлевских «левых» всегда была еще тем болотцем. ПСПУ было связано с американским ультраправым политиком Линдоном Ларушем. ЗУБР (откол от витренковцев) не стеснялся использовать (наряду с другой символикой) кельтский крест. СЛС долгое время в Херсоне представлял «борец с еврейством» Сергей Кириченко. При таких «левых» ВО «Свобода» не выглядит так уж шокирующее. Собственно позднесоветский панславизм близок к классическому фашизму, как и интегральный национализм Донцова. Табачник, подыгрывающий концепции «русского мира» объективный реакционер.

В этой битве вечно вчерашних доходит до смешного. Бывший активист «Тризуба», а ныне ректор Могилянки Сергей Квит, националист и непроходимый консерватор вынужден защищать свободу. И не потому что сам он лучше Табачника. Объективный интерес старого борца за нациократию, как раз в том чтоб сохранить ненавистную ему же демократию, космополитизм и прочие элементы «идеологического прессинга Запада» (сотника «Тризуба» Сергей Квит 1998 год). Потому что без них ему тяжело. Так лечатся от тоталитарного национализма. Впрочем, верить в искренность Квита не стоит. Национализм и искренность несовместимы. Идентичность предполагает миф. Систему облагороженной лжи. В этом смысле борьба между табачниками и квитами тождественна соревнованию во вранье и только уязвимый статус «демократа поневоле» Квита делает его позицию более симпатичной чем иезуитство Табачника.

"Украинофилы" и "москвофилы" реализуют две различные концепции национализма.Собственно, тут нет ничего нового. Проблема в том, что украинская идентичность настолько размыта, что в ней можно найти опору и «бандеровцам» и сторонникам «православия, самодержавия, народности». Национализм (патриотизм) – это идентичность урезанная и отредактированная до уровня идеологии, то есть ложного понимания мира. Вот каждый из политических акторов и пытается сбросить "лишнее" из национальной культуры.

Национал-демократическая и русофильская интеллигенция разыгрывают спектакль. И цель не только борьба за доминирование в культурном поле и переформатирование национального мифа, а отвлечение от реального конфликта. Кстати, социального. Участие правых в низовой активности более всего ей вредит. Патриот превращает противостояние с властью в очередной садо-мазохистский акт любви к Родине, которая сегодня по праву принадлежит регионалам. Ведь Родина – это государство, а Янукович выиграл выборы. Поэтому вопрос о «настоящем патриотизме» весьма дискуссионен. Как сомнительно предположение, что оппозиция вела бы себя иначе и не выполняла бы советы МВФ.

Единственное утешение в этой ситуации, что регионалы так и не нашли общего языка с националистами. Если бы был достигнут консенсус, то идеи Колесниченка стали реальностью и мы жили бы при режиме похожем на хортистский. То есть тоталитаризм с демократическим антуражем. Кстати, при Тимошенко, скорее всего, так и было бы.

Реальность доказывает, что меньшее зло остается злом. На то оно и зло.

После огромных социальных ожиданий оранжевой революции мы наблюдаем реакцию. Иначе и быть не могло. Система изнутри меняться не может, а Ющенко такой же «сын» Кучмы как и Янукович. Люди не стали творцами своей жизни, как хотели. Пересмотра результатов грабительской приватизации не было. Свобода слова не была институализирована. И сегодня ее защищает только совесть журналиста. Возможные и ограниченные демократические реформы так и не состоялись. В нынешней региональной реакции виноваты оранжевые, смотревшие на народ как на биомассу.

Национал-демократические силы помогли установить режим олигархической республики, которая привела к авторитаризму за который проголосовали не только избиратели Януковича. Тимошенко ведь тоже обещала «диктатуру закона». Теперь мы наблюдаем, как этот самый закон топчется по ней.

ИСТОЧНИК

Новая компартия Грача оказалась забытой старой

leonid-grach Как сообщает пресс-служба депутата Леонида Грача, 27 февраля в Киеве состоялся внеочередной съезд Коммунистической партии рабочих и селян (КПРС), где он был избран ее главой.

"В своей речи Грач отметил, что коммунистическое движение в Украине оказалось в состоянии глубокого кризиса из-за предательской политики верхушки КПУ, которая, опираясь на идейных оппортунистов, открыто перешла к обслуживанию интересов олигархов", — говорится в сообщении.

"Борьба, которая идет сегодня в коммунистическом движении в Украине — это не борьба против КПУ, а борьба за реализацию марксистско-ленинской теории и практики, формирование силы, которая объединит общество для свержения олигархического строя", — отмечается в сообщении.

Как известно, бывший лидер крымских коммунистов Леонид Грач после исключения из КПУ объявил о планах создания новой коммунистической партии. Но потом, видимо, решил не париться и возглавить уже готовую партию – КПРС – возникшую в 2001 году также в качестве откола от КПУ.

Кое-какие мысли о событиях в Ливии

gad-fire 1. На сегодняшний момент в Ливии продолжается настоящая гражданская война. Против бунтующих людей используют боевые самолёты и вертолёты. Число погибших исчисляется сотнями. В свою очередь, демонстранты также вооружены и настроены не менее решительно.

2. Если события в Тунисе и Египте были восприняты левым сообществом положительно, то ситуация в Ливии вызывает неоднозначную реакцию. Очень часто приходится слышать о инспирированной извне (то ли со стороны США, то ли мифической «аль-Каиды») попытке уничтожить «последний оплот социализма» в Африке. Идут разговоры о восстании «диких бедуинских племён» против «модернизатора» и светоча цивилизации Каддафи. Говорят также об угрозе прихода к власти исламских фундаменталистов, которые якобы и стоят за спиной восставших масс. Кое-кто даже называет протесты в Ливии «контрреволюцией». В поддержку действующего режима высказался, в частности, лидер кубинской революции Фидель Кастро. С другой стороны не менее значительная часть левых (например, троцкистский Комитет за рабочий Интернационал, ряд анархистских групп и т.д.) рассматривают события в Ливии как часть общего революционного подъёма на Ближнем Востоке, их симпатии – явно на стороне восставших.

3. По нашему мнению, совершенно неправильно называть ливийское восстание «контрреволюционным». Контрреволюционными протестные выступления могут быть только в условиях прогрессирующих революционных преобразований. В своё время сентябрьский переворот 1969 года действительно носил прогрессивный характер, и тогда Каддафи, безусловно, был революционером. Однако сегодня есть все основания говорить о вырождении и даже перерождении ливийского режима. Неолиберализм в Ливии уверенно наступает на остатки «социалистических» элементов в экономике. Проталкивая одну неолиберальную реформу за другой, приватизируя собственность в интересах собственной семьи, создавая бюрократический клан из прикормленного окружения, Каддафи не считался с интересами тех классов, от лица которых он выступал в ранний период своего правления. Ливия подписала соглашение о соблюдении правил МВФ, в нефтяном секторе работает больше 30 международных компаний, в 2008 году был приватизирован самый крупный банк страны. По некоторым данным, общая стоимость богатств правящей семьи может составлять от 80 до 130 миллиардов долларов – такова обратная сторона показной «скромности» ливийского лидера, любителя шатров и традиционных бедуинских нарядов. В то же время, уровень социальной защищённости в Ливии вовсе не так высок, как утверждают защитники режима. Так, сын Каддафи, Саиф аль-Ислам, утверждает, что в городе Бенгази, с которого и началось восстание, не было ни больниц, ни университетов. В политической сфере, несмотря на заявления о «Джамахирии» (прямой демократии), режим мало отличался от режима позднего Брежнева. Существовала цензура, запрет на создание политических партий (за нарушение запрета – смертная казнь!), независимых профсоюзных и общественных организаций. Ради справедливости стоит отметить, что система выборных «народных конгрессов» действительно существует, случались даже прецеденты, когда Каддафи был вынужден скорректировать свою позицию под их давлением. Но параллельно с народными конгрессами всегда существовала другая, подлинная структура власти, контролировавшая полицию, армию и СМИ. Это классическая бюрократическая система, полностью подконтрольная правящей семье. «Антиимпериалистическая» риторика Каддафи тоже давно превратилась в пустой звук: ливийский лидер поддерживал тесные связи с Берлускони, Путиным и другими реакционными руководителями империалистических держав, а США исключили Ливию из числа стран «оси зла». Таким образом, можно констатировать, что ливийский режим не является больше революционным и прогрессивным, а Каддафи сегодня – это опопсевший, давно ставший своим среди мировой элиты бывший революционер, типа Ортеги в Никарагуа или позднего Арафата. Единственное основание для поддержки такого режима левыми – это воспоминание о его былых заслугах.

4. Несмотря на то, что режим Каддафи управлял страной без малого 42 года, несмотря на его казавшуюся стабильность и декларированную всенародную поддержку, сегодня он рушиться с поразительной скоростью. Каддафи и верные ему люди контролируют лишь столицу и некоторые другие районы страны. Во многих городах армейские и полицейские подразделения переходят на сторону восставших. Их примеру последовали глава МВД, большинство дипломатов, часть военного руководства и даже один из сыновей Каддафи и другой его ближайший родственник.

5. В корне неверно противопоставлять ливийские события с революциями в других странах Ближнего Востока. Протестующие египетские и тунисские рабочие и молодёжь заявляют о поддержке ливийского восстания. В свою очередь, сам Каддафи после бегства тунисского диктатора Зина аль-Абидина Бен Али, поучал жителей соседней страны: «Лучше Зина у вас всё равно никого нет».

6. Против Каддафи и его режима объединились действительно достаточно разнородные силы. Среди них либеральные и социалистические группы, исламские движения, бедуинская верхушка, большое количество граждан, не отождествляющих себя с каким-либо политическим течением. Интересно, что часть восставших вдохновляется ранними идеями самого Каддафи – многие приверженцы изложенных в «Зелёной книге» принципов называют Каддафи «преградой для достижения настоящей Джамахирии», из-за сосредоточенной в его руках власти и сопутсвующего ей культа личности. В целом, события в Ливии можно рассматривать, как начало политической революции против авторитарного режима. В ней участвуют разные социальные силы, с разными социальными интересами. Задача рабочего класса Ливии и ливийских левых в этой ситуации – двигаться от общедемократических целей революции к социальным, и решительно противостоять не только бьющемуся в агонии режиму, но и тем силам внутри оппозиции, которые стремятся убрать Каддафи только для того, чтобы более решительно проводить неолиберальные реформы.

Миллионы протестуют в Ираке

659F3E59-2FC6-4106-99D9-708D2100B878_mw270_s Волна протестов охватила накануне вечером Ирак — там прошел первый общенациональный "День гнева". О числе его участников не сообщается. Однако, по данным ИТАР-ТАСС в этих событиях приняли участие миллионы человек. .

В Багдаде стражи порядка не смогли сдержать потоки протестующих людей, аресты репортеров и блокирование социальных серверов не привели к желаемым результатам. На площади Тахрир (Освобождения), несмотря на введенный властями комендантский час, состоялся массовый митинг, который прошел под лозунгом "Народ хочет перемен!".

Социальные волнения продолжаются в Ираке вторую неделю, однако впервые в ряде городов на сторону демонстрантов стали переходить военнослужащие и полицейские. Такая картина наблюдалась в Мосуле, Эль-Фаллудже, Рамади и других суннитских городах. Несколько военных и гражданских чинов в провинциях объявили об отставке и отказе выполнять поступивший из Багдада приказ разгонять манифестации.

В эфире появилось заявление группы офицеров, поддержавших требования протестующих.

Мусульманские улемы призвали народ присоединиться к митингующим, но при этом "сохранить ненасильственный характер протестного движения".

Копенгаген: Христиания под угрозой

003 Верховный суд в Дании принял решение по кварталу сквоттеров Христиания, позволяющее всех выселить

Жители Христиании – микрорайона со сквоттерами, где беспрепятственно продаётся марихуана и собирается прогрессивная молодежь – проиграли в верховном суде Дании продолжавшийся около семи лет процесс против государства. Согласно вынесенному в пятницу приговору, они не имеют прав на занимаемую ими в настоящее время территорию, которая принадлежит государству.

Христиания появилась на карте Копенгагена в 1971 году, когда группа хиппи заняла территорию, прилегающую к бывшим казармам, основав в центре датской столицы вольный город. Этот район занимает историческую часть города с мощеными улицами и старинными укреплениями XVI века. На территории площадью 320 тысяч квадратных метров живут 623 взрослых человека и 130 детей. 42% населения Христиании имеют работу, каждый ее житель платит в бюджет вольного города около $320 ежемесячно.

За последние годы Христиания стала, наряду с русалочкой, чуть ли не главной достопримечательностью Копенгагена. Сюда съезжаются иностранные туристы, которые слушают уличных музыкантов, покупают сувениры с тремя желтыми точками на красном фоне, символизирующими свободу, равенство и братство. Между жителями и государством было заключено рамочное соглашение о пользовании этой территорией, но этот документ был аннулирован государством в 2004 году, в частности потому что в Христиании были незаконно построены 130 домов. В 2006 году жители подали в суд на государство, отстаивая свое моральное право пользоваться территорией, но в 2009 году суд постановил, что этот участок принадлежит государству, а у жителей нет на него никаких особых прав. Это решение после апелляции истцов сейчас окончательно подтвердил верховный суд.

«Постановление суда вовсе не означает, что мы должны завтра съехать, – заявил журналистам представитель пресс-группы Христиании Томас Эртманн. – Мы должны найти политическое решение, и судебный процесс – лишь его часть». Накануне процесса представители полиции опровергли появившиеся в Копенгагене слухи, согласно которым сразу после оглашения судебного решения в Христиании появятся бульдозеры. Также они опровергли слухи о том, будто полицейские готовятся подавить возможные беспорядки, которые уже происходили в прошлые годы.