ПОМИДОР

Автор: Сергій Іщенко

Одним з ключових міфів національної історії є бій на залізничній станції Крути 29 січня 1918 року, в якому, за офіційною версією, жменька необстріляних студентів і гімназистів-патріотів героїчно протистояла величезним, озброєним до зубів, ордам більшовицьких окупантів. Мовляв, голова уряду Центральної Ради соціаліст Винниченко розпустив українську армію і тому обороняти Київ від московських загарбників довелося юним ідеалістам.

Насправді українську армію ніхто не розпускав. У січні 1918 року Центральна Рада мала 20-тисячне військо, 12 тисяч вояків було зосереджено у столиці. Червоні війська під командуванням колишнього царського офіцера лівого есера Муравйова налічували також близько 12 тисяч бійців, які рухалися на Київ одним потягом. Таким чином, сили були рівні, а тактична перевага була на боці Центральної Ради. Чому ж треба було висилати проти наступаючого противника студентів та школярів? Щоби дати відповідь на це запитання, варто згадати ще одну подію, що трапилася того самого дня, 29 січня 1918 року, у Києві. Того дня політика Центральної Ради викликала страйк на заводі „Арсенал”, який швидко переріс у загальний, а потім – у збройне повстання. Більшість українських полків відмовилися проливати кров за Центральну Раду, оголосивши нейтралітет. Бійці полків імені Сагайдачного та Шевченка, а також Богданівського куреню перейшли на бік повсталого пролетаріату. На придушення повстання було кинуто „січових стрільців” – галичан, колишніх військовополонених солдат австро-угорської армії. Більше 1500 чоловік були повішені, розстріляні, заколоті багнетами. Вбивали жінок і дітей повсталих. Виступ київських робітників був потоплений у крові.

Знаючи усе це, неважко зрозуміти, чому Центральна Рада виставила на вірну загибель підлітків. Вивести з міста свої полки вона не могла, оскільки не довіряла їм - солдати не хотіли воювати проти більшовиків, кинути у бій „січових стрільців” – теж не могла, бо в такому разі вона б залишилася сам на сам з повсталим народом. Що ж до київських студентів, то їхня доля дійсно трагічна. Обмануті буржуазно-націоналістичною демагогією Центральної Ради, вони не мали жодних шансів вижити. Тим більше, як відзначав український історик Дмитро Дорошенко (до речі – правий, монархіст-гетьманець і переконаний антикомуніст), офіцери, які командували ними, грали в карти й пиячили у своєму вагоні, коли червоні підступали до Крутів. „Побачивши це, офіцери гукнули машиністу, щоби він рухав до Києва, і втекли, навіть не попередивши своїх солдатів”.

Сучасні історики часто згадують про розстріли та грабежі, вчинені Муравйовим у зайнятому його військами Києві. Так, це дійсно мало місце. Колишній офіцер царської армії поводився скоріше як середньовічний кондотьєр, ніж як робітничо-селянський командир. Але при цьому офіційна історіографія не любить згадувати той факт, що саме за ці дії Муравйов був заарештований співробітниками ЧК. Голова цієї установи, легендарний Фелікс Дзержинський відзначав: „гірший ворог наш не міг би нам стільки шкоди принести, скільки він приніс своїми жахливими розправами, розстрілами, самодурством, наданням солдатам права грабежу міст і сіл, все це він виробляв від імені нашої радянської влади, налаштовуючи проти нас все населення”. Згодом Муравйова помилували як цінного військового спеціаліста, але дуже скоро він організував заколот проти Радянської влади на Уралі й був розстріляний.